Спогади ветеранів самодіяльного туристського руху в Україні

РОЗДІЛ VIII. ДОДАТКИ

Щороку на свій традиційний збір-зліт ветеранів сходяться, з'їжджаються всі туристи Києва — хто тільки може. Бо таких, хто може, але не хоче, просто немає. “Лысые романтики, воздушные бродяги, ваша жизнь - мальчишеские вечные года”... Ці люди, постарівши і посивівши, зберегли молодечий романтизм і любов до мандрів.

Пройшовши Саяни і Алтай, Тянь-Шань і Памір, зимовий Таймир і Кольський, вони знають ціну людській дружбі і порядності. Щоб згадати дороги і друзів, ветерани раз на рік, на Зелені свята, збираються у гаю під Снітинкою. Зустрічаються як давні друзі, бо випадкових людей туризм не терпить - ні підлість, ні жадібність тут не приживуться. “Иных уж нет, а те – далече”. Та й ті, хто далеко, не можуть забути свій дім та друзів. На їхнє прохання полетить до Нью-Йорка берізка з лісу під Києвом, щоб вирости на могилі ще одного киянина, похованого за океаном.

Біля багаття сидять люди з минулого століття і співають про далекі гори, про те, як “лыжи у печки стоят”, про “синий троллейбус”, “костер догорающий”, про те, як “крылья палатки сложили” і “птицу синильгу”... Все це з минулого століття. Але чому ж тоді так уважно слухає ці пісні молодь, яка прийшла до нашого вогнища?

Видно, саме входить в їх серце оте, що вийшло з інших сердець ще в минулому столітті.

Електричка привозить на тепер уже елегантно критий перон приміського вокзалу. Традиційне туристське прощання: один простягає вперед відкриту долоню, на неї лягають одна на одну долоні всіх учасників подорожі, і сиві люди, як і сорок років тому, скандують: “До-по-ба-чен-ня!”.

“Мы стали иными, мы стали другими, но не изменили мы нашей судьбе”.

До зустрічі наступної Трійці!

Попередня сторінка
До змісту
Наступна сторінка