Тихо вночі. Тільки виблискує сніг під срібними променями міяця та зрідка гавкають собаки. Саме в таку ніч хочеться забути всі негаразди і полинути далеко-далеко, у саму казку. Хочеться знову слухати пісень лісових мавок та гратися в піжмурки з дивними потерчатами. Хочеться знову побачити той ліс, де дуб і калина сплелися разом. А під ними лежить старий лісовик і пихкає своєю великою люлькою, а поруч, як і завжди, лежить товстий кіт і, ліниво зажмуривши очі, слухає веселе тріскотіння сороки…
Зрубали той чарівний ліс. Зруйнували тисячолітні обійми берези і дуба. Зруйнували казку.
І тільки домовик невдоволено крекче, підіймаючись сходинами багатоповерхового будинку і клянучи свій ревматизм. І лиш інколи, коли всі вже поснули, він тихенько, мов мишка, відчиняє вікно, набиває свою люльку тютюном і глибоко затягується, замислено вдивляючись у темряву. І ніхто, навіть товстий кіт, не бачить, як по його щоках течуть дрібні солоні сльози…
Лише Товстий Кіт інколи сумно-сумно дивиться на нього і говорить:
- Тільки я у тебе зостався. Ось помру - і залишишся ти сам-один.
- Та цур тобі! - гримає домовик, - Хіба можна таке говорити?
Проте кіт лише сумно посміхається і, набравши повні легені повітря, заспівує:
- Гей, наливайте повнії чари
- Щоб через вінця лилося!
І домовик починає співати разом з ним:
- Щоб наша доля нас не цуралась,
- Щоб краще в світі жилося…
І знову їм здається, що сонце всміхається до них, щедро поливаючи золотими променями затишні біляві хатки, що мостяться у затінку височенних дерев. А за хатками марився степ, на якому колись гуляли козаки свої славні перемоги і плакали матері, чиї сини не вернулися з бою.
А потім товстий кіт і домовик, обійнявшись, наче два старих добрих товариша, милуються західодом сонця і довго, з захопленням, перебиваючи одне одного згадують своє минуле…
Ох, було, було. Що не кажіть, а тепер все не так як завжди. Наче світ перевернувся догори ногами, повертаючи до нас зворотній бік місяця…