ЕЛІТА МАЄ ВПЛИВАТИ
НА ВЛАДУ

- Мої запитання, мабуть,здадуться Вам, Василю Григоровичу, дешо дивними. Однак найбільше я раділа «розсипам»
по всій книжці, на які, може,й не кожен зверне увагу. Та саме в них, як на мене, сучасний погляд на такі поняття, як
«еліта», «інтелігенція», «середній клас», «просвітництво»,«освіта». Питання ці не виді.лені окремо, а вони чи не най-
більше цікавлять учителя, вихователя.

— Так, майбутнє України та й узагалі світу великою мірою залежить від діяльності саме еліти. Вона проектує мости, формує нові взірці соціальної поведінки. А наша еліта має надзавдання. Бо пересічна особистість у тотально-колективістсько-
му суспільстві була незатребуваною, практично не здатною до самостійних вчинків.

— Учені стверджують, що прошарок наших інтелектуалів надзвичайно тонкий. Звідси багато бід. Так було в ми-
нулому, так і тепер?

— Боляче говорити про це, але наш екскурс у глибину століть підтвердив, що інтелігенція нерідко зраджувала свій народ, полишаючи його сам на сам з проблемами. Прошарок інтелектуалів тонкий тому, шо нашу еліту завжди забирали, переманю-
вали, Вона вливалася то в польське панство, то в російське дворянство.''чиновництво: 'А бездержавна Україна її легко здавала, інтелектуально знекровлюючи народ. Функцію плекання духовного ідеалу тоді мусила брати Hа себе громада. Однак громадою, гуртом не можна витворити ані науки (з її новітніми технологіями), ані високого мистецтва (хоча тут все-таки були прори-
ви), ані цивілізованих форм політичного життя. А все від того ж знекровлення. Така політика тривала і в час існування СРСР. У середині 80-х я працював уже в Москві в ЦК КПРС і був страшенно здивований, що у вищих ешелонах влади так багато моїх земляків. Кадри навіть кращі, ніж у Москві. Але в них ніколи не було загальнодержавного розмаху.Тому що велика за територією
Україна як і інші песпубліки, була лише на рівні краю, регіону Російської Федерації. Отже, мала постійну роль виконавця. Це я відчув повною мірою.
- Нещодавно у когось із сучасних українських письменників прочитала таку собі невелику новелку «Чому у нас не
всі вдома». А й справді: чому?
— Тому що кращих синів і дочок Україна легко здавала. Хоча були й такі, які самостійно їхали. Ну а потім ви ж знаєте, які були «чистки» інтелігенції в 30-х роках. В Україні вони почалися раніше — у другій половині 20-х. У західних областях НКВС лютувало нещадно в 1939-му, 1944-45 роках. Тут до «чисток» додалася ще й депортація. Так шо Україна справді багатостраждальна. Звідки тому інтелектуальному прошарку збільшуватись? Ми й досі те відчуваємо. Тому слабка в нас і сьогодні політична еліта.
Бо століттями знекровлювалась духовно, А вона всіма засобами має боронити гідність народу. Це люди, які мають здатність думати не так, як усі, а вільно, дозволяють собі не погоджуватись. Це творча   меншість,   яка викликає довіру більшості.
— У книжці чомусь не розмежовано поняття «інтелігенція»— «еліта».' Хіба вони тотожні?
— Ні, не тотожні. Поняття «еліта» — більш ємке, ніж «інтелігенція», хоча у них багато й спільного. І ті й інші — нтелектуали, мозок і совість кожної нації. Люди інтелектуальної праці, як правило, ще й високодуховні. А це — серйозна перешкода в політиці залякування і одурманення мас, міфологізації свідомості народу. Масовий терор у колишньому СРСР почався саме з риниження,
зі знищення інтелігенції, еліти, якій набагато важче, тому що вона завжди попереду. Як болюча провина. Справа, якщо хочете, не у владі, а в здатності еліти впливати на владу, бо вона вміє «провокувати» людей на відвагу і рішучість, її дії не безхмарні, трапляється й гіркота. Але не буває капітуляції. Якби не еліта, хто б аристократизував наш дух, випікав би маловірство, відступництво, рабську психологію. Еліта вивищує свідомість, змінює світосприйняття. І при цьому завжди гідна форма поведінки. Інтелігенція — також честь і гордість нації. У своїх лабораторіях, майстернях, конструкторських бюро, за ро-
бочим столом вони роблять відкриття, ми пишаємося ними. Однак не кожен з інтелігенції може стати лідером. Не вистачає волі, а де треба, й жорсткості. Частині інтелігенції, вживаючи сучасні терміни, бракує харизматичного елементу —
ініціативи, рішучості, здатності викликати до себе довіру, добитися підкорення і повести за собою. Коли держава має тонкий
прошарок інтелектуалів, деформується майбутній розвиток суспільства. Знижується культурний, освітній і моральний рівень усіх категорій населення. Про це боляче навіть говорити, не тільки спостерігати.

НАРОД, НАЦІЯ
ЧИ НАСЕЛЕННЯ

— А чи може статися так, що, ' скажімо, загине якийсь народ?
— Може. Причиною зникнення народу може стати система цінностей, порушення генофонду, зникнення культури і найстрашніше — мови народу. Бо мова — це не лише засіб спілкування чи предмет для вивчення в школі. Це безмірно більше. Причому маса людей, що утворює народ, деякий час сито й спокійно житиме, навіть не помічаючи, що вони вже не є народом. До того ж, місія — бути народом — спонукає до певного обсягу обов'язків, нерідко обтяжливих. І це підштовхує обивателя до по-
легшення тягаря історичної місії, шляхом відмови від національного «Я», саморуйнації себе як особистості. Бо не було цілісного розуміння свого минулого. У таких розмита мета і на майбутнє. Відбувається переродження соціуму. Отже, вони вже не можуть представляти народ, націю. І я 6 не хотів підтримувати поширену сьогодні тезу, що народ ні в чому не винен. До речі,
саме поняття «винен» потребує уточнення. Коли людина має свободу вибору, вона здатна в чомусь змінити свою долю, обравши з можливих якусь одну.  Держава усім нам дала шанс почати нове життя. Але ж треба всім виявляти активність. Не
можна пасивно сприймати сонливо-бездіяльне животіння.  Ми сильніші, ніж нам здається. Однак дещо треба переосмислити. Приміром, багато з того, що колись у нас викликало замилування — незлостивість, сентиментальність українського наро-
ду, терплячість і витривалість у ставленні до будь-якої влади в умовах розпаду владних структур СРСР, як бачимо, повернулися проти самої України. Українська нація сьогодні ще не консолідована. Еліта політичне слабкосила, розко-
лота, не мала і не має енергійного, вольового лідера. Усі розвинені країни світу творила еліта й середній клас — люди високої національної свідомості та глибокого державницького мислення. Міг би немало зробити й наш середній клас. Але він не склався (це процес десятиліть) і формується в основному в напівкриміналізованому економічному середовищі.

— У вашому дослідженні часто цитується сучасний англійський філософ А.Тойнбі. Між тим, деякі думки його триво-
жні. Ось, наприклад: «Нація, коли вона губить індившуальність, втрачає мову — асимілюється. Ї! може поглинути
сильніша нація». У нашому випадку це Росія?
- Справді, частина украї, нців перебуває ще в стані національної несвідомості. Вона або не підозрює про свої національні собливості, або національне обличчя бачить переважно в недоліках. А достоїнств не помічає. До того і ж життя погіршується. І все таки: не думаю, що Росія поглине Україну. Такого не станеться. Росія нехай розбирається зі своїми проблемами, їх у неї так багато (бажання відокремитись на Кавказі, у Сибіру, Далекого Сходу та ін.). Що стосується нашої історії, то вона знає страшніші часи. І перейшла через це. Україна буде. І буде завжди.
НЕ МАЄМО ПРАВА
ЛИШАТИ МОЛОДЬ
З РОЗЧАХНУТОЮ
СВІДОМІСТЮ

— Для науки і освіти час настав жахливий. Погоджуєтеся, Василю Григоровичу?

- Складні часи. А українське учительство за останні роки зазнало взагалі нечуваного приниження. Хоча, щоб бути об'єктивним, треба сказати, в незалежній Україні ми падаємо вниз не з вершин благополуччя, а зі стану, існуючого ще за радянських часів. І все-таки: якщо країна не зможе підтримати пріоритетності освіти — про майбутнє можна не говорити. Його не буде. Я пе-
реконаний: незважаючи на всі кризові явища, школа може стати важелем відродження країни. І не треба думати, ніби школа тільки просить у суспільства і держави.
Важливіше те, що школа дає суспільству. Освітянський корпус, можливо, єдиний, хто по-справжньому ще дбає про дітей.
А в критичні періоди життя країни може, сприяти і росту просвітництва, свідомості в суспільстві. Але це при гуманному
ставленні держави до вчителів. Загальнодержавні проблеми не будуть розв'зані без участі учителів. Практично лишився чи не єдиний інститут, до якого не втратили довіри, — це школа.
— Можливо, ще ніколи не було такої потреби і в просвітництві як нині ?
— 1 роль поводиря народу знову бере на себе учительство, бо ж інтелігенція. Хто краще зорганізує педагогізацік) всього суспільства, хто краще пояснить, що відстоювати українську державність не слід агресивно, на зло комусь. А ще ж треба подолати збайдужіння до своєї долі, мобілізувати волю нації. Я думаю, українська впертість врешті нас вивезе. Щодо си-
туації з мовою, треба щоб самі українці заговорили своєю рідною мовою. Якщо це станеться, то не мине й року, як
усі громадяни неукраїнського походження самі, без примусу, заговорять українською. Треба не бідкатися, заявляючи, що хтось затискує українські ідею та мову, а, засукавши рукава, взятися за роз'яснювальну роботу серед українців і передусім молоді,
А-ще-.маємо:домагатися;-що6 російськомовні видання стали україномислячими.
- Немало людей сприймає українську ідею в ганебному вигляді.
— Попередня влада свого часу багато попрацювала, що.б це починалося ще в середній школі. Для цього було запропоновано, скажімо, потворну модель вивчення української літератури (добиралися спеціальні твори). Згідно з тією моделлю виходило, що український народ- це людська спільнота, яка складається з кріпаків, жебраків, наймитів, покриток. Така злюмпенізована людність, що стоїть на найнижчому щаблі, звичайно, творити державу не може. Потрібен інтелект. А були ж у нас старовинні
знатні дворянські роди Старицьких, Лисенків, Капністів, Драгоманових, Косачів, Сікорських, Житецьких,Крушельницьких, Чубинських... Високоосвічені, національне свідомі, вони втілювали інтелект нації, її кращі традиції, стали будителями
народу. І нам є чим пишатися. Не маємо права лишати молодь з розчахнутою свідомістю. Нам треба знати, що сус-
пільство стрімко повернути в якийсь бік відразу не можна. Бо на рівні суспільства є велика інерційна сила, і це треба враховувати. Зріла демократія виникає не одразу, а через одну-дві генерації, коли відбуваються істотні зміни у політичній культурі.
—А що в нашій ситуації є незаперечним ще?

— Наше бажання стати державою — нацією. Воно не підлягає дискусії. Україна - на всі часи.