Багатовікова історія українського народу знала злети і драми національного поступу. Історики й політологи давно помітили особ-ливість вітчизняної історії — тяглість етнічної та перервність дер-жавно-політичної традиції. Свідченням цього є те, що один з най-давніших та найчисельніших слов'янських народів на порозі тре-тього тисячоліття виявився народом бездержавним.
Довгий і складний шлях політичного самовизначення засвід-чив невмирущу волю українців мати свою державність, бути суве-ренним у сім'ї інших вільних народів світу. Могутнім акордом в утвердженні себе державою-нацією стало прийняття влітку 1996 р. Конституції незалежної України. Цим актом було підтвер-джено кардинальні зрушення не лише в ментальності, а й у реаль-ному житті українського народу. Конституція провела історичну межу між бездержавним минулим і державотворчим сьогоденням, майбуттям України.
Час, що минув з дня прийняття Конституції, засвідчив — Ук-раїна успішно утверджує себе і на міжнародній арені. Доказом цього є низка угод, що їх уклала наша країна із своїми сусідами, насамперед з Росією. Нині Україна по всьому периметру своїх кордонів має своєрідний пояс стабільності. Досягнення цієї ста-більності створює передумови для того, щоб зосередитися на внутрішніх проблемах, передусім економічних.
Підписанням широкомасштабного договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Російською Фе-дерацією вдалося в обох державах, по суті, нейтралізувати ак-тивність деструктивних сил, котрі сприймають одні одних лише в контексті силового протистояння, конфронтаційної психології «стінка на стінку», через призму «образу ворога».
Підписання угод кладе край діям тих політичних радикалів, котрі намагаються розігрувати територіальну та етнічну карти, зокрема загострюють проблему російської громади в Україні. Вагомість російської громади в нашій державі — факт, з яким не можна не рахуватися, а тому політизація його могла б мати для України важ-копрогнозовані наслідки. Нині ж, після підписання міждержавних угод, поле для таких спекуляцій і дій істотно звужується. З'являєть-ся сподівання на те, що зазначений широкомасштабний договір про дружбу, співробітництво і партнерство якщо не покладе край, то принаймні пригальмує розкручування маховика антиросійської та антиукраїнської пропаганди.
Отож у травні 1997 р. підписанням широкомасштабного дого-вору між Україною і Росією та угоди по Чорноморському флоту процес самоідентифікації російського і українського народів, виз-начення їх у ставленні один до одного завершився.
Договір між Україною і Росією був з розумінням сприйнятий блоком НАТО, який встановив особливі стосунки з Україною. Важ-лива складова цих особливих взаємовідносин полягає в тому, щоб стосунки між НАТО і Україною були самостійними, але в той же час враховували значення нових взаємовідносин Росії з НАТО, США і Україною. Виступаючи 8 квітня 1998 р. в Гарвардському універси-теті на семінарі, присвяченому проблемі безпеки України, заступ-ник держсекретаря США Строб Телботт зазначав, що лідери країн НАТО намагаються стимулювати тісні зв'язки між Україною і Рос-ійською Федерацією: «Ми вітаємо вражаючі зусилля урядів обох держав, які здійснюються на шляху до цієї цілі, зокрема Договору про дружбу і співробітництво, підписаного ними в травні минулого року. Ця історична угода допоможе зміцнити архітектуру нової Європи».
За умов, що склалися, громадянам України і Росії слід інтен-сивніше переосмислювати ситуацію в міжнаціональних стосунках, яка дісталася нам у спадок від імперського минулого. Для українців - це століттями прищіплюваний комплекс меншовартості, комп-лекс «молодшого брата». Для росіян — комплекс великодержав-ності, комплекс «старшого брата».
Що стосується України, то стабільне дотримання курсу на де-мократизацію забезпечило входження України в європейську і світову цивілізацію, сприяло її утвердженню як самостійного суб-'єкта міжнародної політики. Міністр закордонних справ України Борис Тарасюк зазначає: «Теза про те, що Україна є «ключовим чинником стабільності нової Європи» — не гола декларація. Вона підкріплюється реальним внеском України, а також її об'єктивно геополітичним становищем на континенті... З об'єктивних причин Україна не прагне стати супердержавою світового масштабу, але цілком здатна бути важливою регіональною потугою в багатопо-лярному світі, який поступово формується на заміну старого про-тистояння Схід-Захід»'.
Разом з тим насторожує той момент, що з усіх пострадянських країн лише Україна завершила 1997 р. із скороченням внутрішнь-ого валового продукту. Цей знак біди змушує замислитися над проблемами суспільної трансформації. Проблема проблем сучас-ності — з'ясувати ступінь самоорганізації українського народу, його здатність самостійно творити державу в усіх її складових, на рівні вимог сучасної доби.
Звісна річ, соціально-економічні негаразди, безробіття концен-трує увагу наших громадян на проблемі виживання, а громадську думку — на проблемі сьогодення. Шкода, що часом наше май-бутнє стає так само важкопрогнозованим, як, завдяки деяким горе-історикам, наше минуле. Тут наклала свій відбиток політична кон'юнктура, що не оминула й деяких наших суспільствознавців. Крайнощі антиімперської пропаганди призвели до того, що Украї-на й українці (принаймні за останні 300 років) часто-густо зобра-жаються лише об'єктом історії, а не її повноправним творцем. Ви-ведення України з числа активних учасників боротьби проти німецького фашизму і трактування війни як російсько-німецької, а не Вітчизняної, ображає честь і гідність ветеранів, морально трав-мує їх. Відмовляючись від відповідальності за своє минуле, як ми зможемо взяти на себе відповідальність за своє майбутнє?
В той же час проблема гармонізації відносин як з Росією, так і з Заходом стає прямо-таки жорстким імперативом для нашої дер-жави як на сьогодні, так і на перспективу. Необхідність вибору од-ного з них була б рівнозначною небезпеці підриву національних інте-ресів України. Від політики складного маневрування між своїми стратегічними партнерами настав час, очевидно, переходити до ре-ального підвищення власне партнерських якостей.
Згадаймо, як більш ніж сто років тому Михайло Драгоманов звернув увагу на парадоксальний факт—українські патріоти, лаю-чи від щирого серця «зажерливу Москву», водночас демонстру-вали свою неспроможність звільнитися від духовної залежності від тієї ж таки Москви як через незнання інших світових мов, крім російської, так і через свою байдужість до наукової і політичної думки Заходу. Таке становище можна було зрозуміти, але важко приймати як
' ТарасюкБ. Україна врегулювала сво? відносини з усіма сусі-дами //Урядовий кур'єр. - 1998. - 18 квітня.
 сутнісну національну рису прийдешніх поколінь. Зрозуміло, що у народів поневолених, покривджених долею, національне почуття тяжіє до того, щоб стати наболілим місцем психіки. Виявляється воно зазвичай у хитаннях між крайнощами. Люди або зневажають, осміюють і принижують усе рідне, або кидаються в іншу крайність — в шовіністичний дурман, заперечуючи будь-які очевидні цінності й досягнення, якщо вони не є специфічно «своїми». По-годьмося, якщо людина кидається то в один бік, то в інший — це видовище і прикре, і жалюгідне.
Позицію Драгоманова щодо згаданої ситуації можна вважати зразковою. Не втішаючи себе будь-яким патріотичним самооб-маном, він був відкритим до всіх кращих набутків інших народів, рівною мірою критичним і до свого, й до чужого. Драгоманов був переконаний, що український народ має всі об'єктивні дані для вільного існування і за шшпх ооста'акн займе гідне місце у все-людському історичному поступі^
Але ніщо не відбувається само по собі. Щоб стати колектив-ним суб'єктом суспільного процесу, слід усвідомити уроки історії — бути здатним до критичного переосмислення набутого досвіду. Не хлібом єдиним жива людина. Коли у сфері національного духу з'явиться прогалина, будьте певні — наші проблеми заходяться роз-в'язувати інші. Приміром, у солідному академічному журналі Ро-сійської академії наук «США: зкономика, политика, история» у числах 3 і 4 за 1997 р. було порушено ряд проблем української історії та питань щодо перспектив її подальшого розвитку.
Виступаючи нібито від імені стурбованих науковців, московсь-кий академічний журнал виносить проблеми української історії і сьогодення на широке обговорення громадськості США та Росії. Підсумовуючи результати свого аналізу, автор публікації врешті-решт пропонує міжнародній аудиторії (насамперед конгресменам США) такий висновок: «Європейці на власному багатовіковому історичному досвіді знають, що Росія як велика держава була, є і буде, а от чи відбудеться Україна як незалежна держава — це пи-тання залишається відкритим». І якщо американці, рекомендує ав-тор, насправді хочуть збереження стабільності в Україні і вижи-вання української держави в її нинішніх кордонах, то їм доведеть-ся облишити спроби «вестернізації» і визнати реальність, а саме: «общерусскость» України й природність її перебування у тісному
' Див.: Драгоманов М.П. Літературно-публіцистичні твори у двох томах. - К., 1970.
 союзі з Росією.
І насамкінець: «Навряд чи американці і Захід в цілому досягнуть успіху у спробах «вестернізувати» українську економіку... Крім того, як уже говорилося, всупереч американським стереотипам сучасне населення України не <: націни..,»'.
Власне положень значно більше, але ми стисло спинилися лише на магістральних, в яких йдеться про долю України у контексті дилеми «Захід — Схід», чи «Європа — Євразія». Як переконуємо-ся, згідно з думкою московського науковця, Європа нам «не світить», а Євразія — прямо-таки «на роду написана». Певна річ, найлегше було б відмахнутися від названих проблем у звичному для радянських часів стилі: «нехай, мовляв, зводять наклепи». Але така позиція не гідна ні дослідника, ні громадянина.
Ми не збираємося відповідати на кожну тезу автора публікації — як кажуть самі ж росіяни, «на каждьій роток не накинешь пла-ток». Та й не варто цього робити. Саме життя ставить значно шир-ше коло проблем, і саме на них слід знаходити відповідь — і то адекватну. Інакше ми будемо приречені на інерцію історії, а вона нам, що й казати, дає багату «інформацію до роздумів».
Пошук Україною власного шляху у світову співдружність на-родів має бути співзвучним проблемам сьогодення, віддзеркалю-вати насущні питання буття, зумовлені історичною долею Украї-ни, менталітетом її народу, його психологією і характером, інте-лектуальним потенціалом. Засадною в загальнонаціональній ідеї завжди є думка самовідтворення і самореалізації, розуміння того, що грядущі реформи (як еволюційні, так і революційні) мають відбуватися в магістральному руслі загальносвітових цивілізацій-них процесів, але вони допустимі лише в певних межах, визначе-них історичним досвідом кожного окремого народу. Переступив-ши ці межі, ми матимемо суспільний розкол, ентропію, хаос і са-мознищення даного народу як самостійного суб'єкта історичного процесу.
Звісно, книга не може дати відповіді на всі поставлені ниніш-ньою добою запитання. Але вона вводить дискусію в рамки конк-ретних реалій, йде не від доктринальної ідеї, а від людини в конк-ретному місці і часі, від конкретних проблем сьогодення.
^ Див.: СамуйловС.М. О некоторьіхамериканских стереоти-пах в отношенииУкраиньі //США: зкономика, политика, история. -1977.-№3 (C.84-36); №4 (C.81-90).

Розділ I. Фактори геополітики

Дилема «Схід — Захід» постійно виявляла себе як век-тор конструктивної напруженості в тисячолітній історії Ук-раїни. Особливо зримо ця дилема стала проглядатися у протистоянні ідеологом «західного лібералізму» і «євраз-ійської соборності» в суспільно-політичній думці нашої країни після 1991 р. За цим вибором простежується і до-сить рельєфна історична ретроспектива, і чіткі контури ймовірного цивілізаційного синтезу «Схід — Захід» у рам-ках культурно-політичної парадигми на просторі «Великої Європи».
Навіть побіжні звертання до історіографічної традиції українського самостійництва від першої пам'ятки ново-української політичної думки «Истории Русов» Ґ.Полетики через «Две русские народности» М.Костомарова, «Істо-рію України-Руси» М.Грушевського і «Листи до братів-хліборобів» В.Липинського аж до низки геополітичних роз-відок наших днів показують, що постання української іден-тичності, шляху до самого себе розглядалося в контексті діалектичного «зняття» дилеми «Схід — Захід» через їх синтез.
Виклик
Дані сучасної науки підтвердили продуктивність тако-го «зняття» протилежності шляхом дотримання основно-го соціокультурного закону — віднайдення міри у по-єднанні цивілізаційної специфіки культури і соціальної практики.
Вся історія України є ніби ілюстрацією складності цьо-го завдання за умови наявності закладеної в генофонді народу основоположної суперечності, що має надзвичай-но високу напруженість: переважно східна, грецько-візантійська релігійна і культурна традиція Київської Русі силою історичних обставин мала знайти адекватну відповідь на виклик суспільної і політичної структури Заходу.
Вже 1000 літ тому хрещення Київської Русі мало свої особливості. Кирило і Мефодій ще у Великій Моравії праг-нули відстояти право слов'янської спільноти на са-мостійність, знайти свій шлях поміж римським та візант-ійським впливом''. Уже тоді помітний розкол церков вони намагалися залагодити зверненням до першоджерел, до істин первісного християнства. Євангелізм Київського хри-стиянства великою мірою був зорієнтований на ту тради-цію в ранньому християнстві, яка пов'язана з діяльністю апостола Павла й утверджувала єдність і рівність у Христі всіх людей. Ця версія християнства за часів Київської Русі закладала передумови ідеї «вільної особистості», інтерес до внутрішнього світу людини, його душі, пошуку Бога, страждання і співчуття. Новий Заповіт був джерелом пер-шооснов вільної особистості, що укорінювалися в мен-тальності народу".
Натомість Візантія, імперія Константина, являла собою дещо іншу модель. Імператор був намісником Бога на землі і його царський авторитет був близький до могут-ності Бога. «Автократ-самодержець» призначав патріар-ха Константинополя, що робило церкву підпорядкованою владі цезаря. Два авторитети — церква і держава — тісно співробітничали між собою, і термін «цезарепапізм» виз-начає суть даного явища.
Політичний візантизм не прижився у Київській Русі. За оцінкою російського дослідника Ґ.Федотова, «київське християнство було одним з найкращих способів реалізації Христової науки в цілому християнському світі. Воно не знайшло ніякого продовження в московському христи-янстві, яке було зовсім іі-іЦіим^.
Виокремлення великоруської народності, особливо в Московський період, відбувалося під знаком культивуван-ня політичного візантизму. Тоталітаризм і сакральний ха-рактер державної влади, яка підпорядковувала собі церк-
* Українська церква між Сходом і Заходом. - К., 1966. -C.11-12.
^ Див.: Історія релігії в Україні у двох томах. - Т.2. Українське православ'я. - К., 1997. - С.9-23.
* Fedotw О. The Russian Religions Mind Kievan Christianitu. -Harvard University Press, 1946. - P.S.
 ву, виключали можливість свободи людини. Те, що не мог-ло вкорінитися в Київській Русі, оскільки вона не мала царя, який претендував би на владу над церквою, укоріни-лося в Москві. В Московському царстві східна візантійсь-ка теократія органічно сполучилася із східним державним деспотизмом на зразок Золотої Орди, забезпечуючи більш органічний розвиток державотворчого процесу як східної деспотії.
Як і в Київській Русі, політичний візантизм не був роз-винутий і Україною — державність тут постійно несла на собі відбиток протиборства східних і західних засад. З од-ного боку, Галицько-Волинська держава XIII-XIV століть еволюціонувала до феодального устрою європейського зразка. Надто форсовано процес «вестернізації» пішов після Люблінської унії 1569 р, коли українські землі по-вністю увійшли в політичні рамки Польщі.
З другого боку, в Литовсько-Руській державі XIV-XVI століть тенденції «вестернізації» розвивалися менш рель-єфно. Період після укладення Переяславських угод 1654 р, чи навіть з 1621 р. і до наших днів, очевидно, слід взагалі розглядати як домінування російської православ-но-християнської цивілізації (за системою А.Тойнбі).
Цей зв'язок козаччини із православ'ям, яке на той час із вірування вселенського виразно набуло російських на-ціональних рис, ніс у собі й трагічний момент української історії. Він полягав у відсутності, на думку М.Грушевсько-го, власного українського цивілізаційного ритму нашої історії після того, як висохли джерела її візантійської куль-тури і вона через свою належність до східноєвропейсько-го культурного світу не знаходила опори в якомусь ново-му цивілізаційному циклі: ні в католицькому, ні з протес-тантському"'. І тому були свої причини. Як писав М.Косто-маров, попри те, що народ польський і український стоять ближче вдачею і основами народного характеру, «єсть безодня, що розділяє поляків і українців... Поляки народ глибоко аристократичний, українці — народ глибоко де-мократичний... На Україні з народу, рівного правами й ста-новищем, виходять спанілі особи, а маса, виділивши їх з--поміж себе, старається знову їх проковтнути^.
"ГрушевськийМ. Історія Украіни-Русі. -Т9. -Ч..2. -К., 1931.-С. 1507. » Две русских народности // Основа. - 1861. -Кн.З. -С. 77-78.

 Самовизначення

Отже, магістральний напрям соціонормативної культу-ри українського народу формувався в традиції раннього східного християнства, апелюючи до рівності і безкорис-ливості. А взаємодія двох протилежних традицій — східної культурної спадщини та інноваційних раціоналістичних впливів західних соціальних відносин — штовхали ук-раїнців до синтезу Сходу і Заходу, робили Україну ініціато-ром об'єднуючої традиції. Але результати виявилися до-сить драматичними. Україна, розташована між світами грецько-візантійської і західної культур і законний член їх обох, намагалася протягом своєї історії поєднати ці дві тра-диції в одну живу синтетичну модель. Вона наближалася до цього синтезу у великі епохи своєї історії — за Київсь-кої Русі й за козаччини XVII ст. Проте, всупереч багатим потенціальним можливостям та частковим досягненням, спроби остаточного синтезу в обох випадках зазнали не-вдачі. Україна не зуміла повністю виконати цього завдан-ня і впала під тягарем надмірного зовнішнього натиску та внутрішніх суперечностей.
XX ст. знову поставило перед Україною завдання само-визначення. А розв'язання його М. Грушевський не бачив інакше, як шляхом синтезу історичного досвіду, набутого українським народом і в княжий період (що сягав Люблі-нської унії 1569 р.), і за часів Гетьманщини.
Рушійною соціальною силою, яка реалізувала б цей іде-ал в XX ст., на думку М.Грушевського, мало бути українсь-ке селянство, з якого вийшли б і українські робітники, і інте-лігенція. Проте визвольні змагання 1917-1920 рр. пока-зали недостатній державотворчий потенціал українсько-го селянства на той час. Розв'язання проблеми синтезу, а відтак і постання новітньої України, відкладалося до часу виникнення нових геополітичних умов і формування но-вих рушійних сил.
В'ячеслав Липинський, аналізуючи уроки поразки Ук-раїнської революції 1917-1920 рр., поставив питання ук-раїнства у новий контекст: замість сприймання українців як етносу він закликав до громадянського розуміння ук-раїнства як сили, здатної синтезувати досвід Сходу і За-ходу й повести Україну по шляху незалежності. Проблему для розв'язання він окреслював таким чи-
 ном. Основна протилежність полягає в тому, що малоро-сійське плем'я, писав він, «пасивне по своїй природі і східне по найглибшим основам своєї духовної культури — знаходиться від віків під впливом активних елементів, йду-чих з Заходу, з Польщі, або через Польщу... Потопаючи в малоруській стихії, вони викликають одночасно процес її відокремлення від інших руських племен. Цей процес ~ це 1 єсть українство, Україна^.
Самовизначення України, за В. Липинським, не поля-гає у виборі альтернативи «або Схід, або Захід», а в пошуку українським політичним класом (свого роду аристократією духу) власного шляху. І для цього є всі підстави — і для роз-межування, і для самовизначення. «Основною різницею України від Москви, — зазначає В.Липинський, — єсть не мова, не плем'я, не віра... а інший, витворений віками устрій політичний, інший... метод організації правлячої верстви, інше взаємовідношення верхів і низів, держави і громадянства — тих, хто править до тих, ким правлять. І тільки опираючись на цю різницю політичну, тільки під політичними, а не під культурно-національними чи со-ціальними гаслами, можна від Москви відділити Київ і мож-на в окремій Державі Українській перетворити малорусь-ке плем'я в українську Націю»'",
Другий момент національного самоусвідомлення украї-нства, за В. Липинським, полягає в тому, що «позаяк украї-нство як рух державно-національний єсть дитиною культу-ри (суспільно-політичної. —Авт.) європейської, не азіатсь-кої, то щоб зреалізуватися, народитися, воно мусить перш завсеодрізати пуповинняодсвоєї матері: Заходуі Польщі... Одсепаруватись від Польщі, але так, щоб не утопитись в руськом морі — ось проблема, остаточного розв'язання якого не знайшло українство в протязі тисячі літ»".
Зазначене вище засвідчує не лише факт природної ус-тановки українського суспільства на самовизначення, але й факт розуміння механізму такого самовизначення через зняття дилеми «Схід—Захід», чи «Росія — Польща» за умо-ви домінуючої геокультурної орієнтації на Захід. Така ус-тановка несла в собі раціональне зерно. І підтвердження тому — розв'язання проблеми легітимації влади в Україні
'ЛипинськийВ. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і орган-ізацію українського монархізму. - Київ-Філадельфія, 1995.-C.XXIV. ™ Там само. - C.XXV. ^ Там само.
 після 1991 р. саме в контексті власної культурної традиції на противагу євразійській культурній традиції Росії.
І це зрозуміло, адже етнічне відродження і його завер-шальний етап — політизація етнічності — грунтуються на захисті традиційної етнічної культури. Щоправда, тут слід враховувати «парадокс політизації етнічності», описаний американським політологом Дж.Ротшильдом^. Традицій-на етнічна культура, заради якої політизується етнічна гру-па, найдовше зберігається у селі, і саме сільське населен-ня мало б бути рушійною силою етнічного відродження. На це покладав надію і М. Грушевський, очікуючи «україн-ізації» міста завдяки витворенню національного робітни-чого класу та інтелігенції. Так і сталося. Бурхливий процес індустріалізації та урбанізації України, «оселянення» украї-нських міст протягом 50-80-х років, наростання соціаль-ної конкуренції змушували новоприбулих гуртуватися під гаслами національного відродження і зміцнювати групову солідарність.
Перший «романтичний» період національного відрод-ження, базований на ідеї етнічності, після 1991 р. неми-нуче мав змінитися другим — консолідуючим, який відкри-вав би ширші можливості для згуртування представників усіх етносів України на принципі громадянства. І тоді не-минуче чільне місце посіло б гасло поширення «універ-сальної» культури з її «європеїзованими» стандартами.

Європеїзація

І в тому є своя логіка. Тенденція «універсалізації» куль-тури неминуче набирає сили у міру того, як російська прав-ляча еліта для легітимації своїх дій в очах люмпенізованої маси населення поєднує свої ліберально-демократичні дії з апеляцією до традиційної (докомуністичної) ідентич-ності, до відродження російських культурімперських тра-дицій 1 цінностей. Все чіткіше в певних політичних колах Москви стала проглядатися тенденція до регенерації ідеї «збирання земель», трансформації її в ідею посткомуні-стичної неоімперської соборності. Зрозуміло, що за даних умов українському істебліш-
^ Див.: RotschildJ. Ethnopolitics: Aconceptual Framework. -New York, 1981. 13
 менту не залишалося нічого іншого, як дрейфувати в бік відмежування своєї культурної традиції від російської. На-ростання хвилі євразійства в Росії, піднесення ним куль-турного протистояння до рівня цивілізаційного розлому між Сходом і Заходом, небувала хвиля мобілізаційного фундаменталізму (О.Лебедь) несло в собі загрозу проти-стояння і потенціального конфлікту. Україна, не бажаючи перетворитися на «сіру», буферну зону між Сходом і Захо-дом, опинилася перед вибором. Його результатом став курс на радикальну «європеїзацію», на особливі парт-нерські відносини з НАТО.
Втім проблема подальшої легітимації влади в Україні потребувала більш широкого й універсального підходу, ніж реагування на перебіг поточних подій у Росії та відповід-них кон'юнктурних уточнень. Становлення України як не-залежної держави потребувало чіткого уявлення про са-моцінність власної культурної ідентичності, про віднайден-ня власного шляху, власної парадигми суспільного розвит-ку. До цього спонукало й очевидне банкрутство радикаль-ного лібералізму з його ставкою на імітацію американсь-ких чи американізованих форм життєдіяльності, що суп-роводжувалося тенденцією відторгнення американізова-них форм масової культури та соціокультурних норм і ду-ховних настанов широкими верствами української гро-мадськості. З'явилася небезпека таких же кон'юнктурних кроків щодо цивілізаційного впливу Заходу, які ще вчора були зроблені щодо Росії.
Широко популяризована західними радниками думка про необхідність радикальних реформ для досягнення га-рантованого успіху не була підтверджена практикою. Не-рідко такий радикалізм наражався на нездатність суб'єктів економічного життя швидко адаптуватися до форсованих змін, обертався своєрідною кризою адаптації, нездатні-стю забезпечити стабільність розвитку на основі нових засад. Першими жертвами кризи адаптації виступали як-раз складні виробничі і науково-технічні системи, а також наявний в Україні значний гуманітарний капітал. А це, в свою чергу, викликало інстинктивне відторгнення як по-літики інтенсивних реформ, так і культурних цивілізацій-них засад Заходу.
На жаль, практичні кроки Заходу по шляху радикальної соціально-економічної трансформації України давали все більше підстав для висновку, що Захід переймається не так стратегією економічної модернізації в Україні, як роз-ширенням власного геополітичного та геоекономічного простору у східноєвропейському регіоні. Тому перспекти-ви входження в загальносвітову цивілізацію в статусі краї-ни «третього світу», яка втратила значні елементи тради-ційних цінностей, почали сприйматися немалою частиною населення України як надто висока, а то й неприйнятна ціна переходу до ринкової демократії. Останнім часом все популярнішою стає ідея обмеження взаємозв'язків Украї-ни і міжнародних фінансових організацій — МВФ, МБРР.
І це насторожує. Адже, що не говори, а «ідея Заходу» в період становлення українського демократичного суспіль-ства несе в собі могутній визвольний потенціал як для Ук-раїни, так і для Росії. Йдеться насамперед про потенціал «наведеної індукції» того правового поля, яке має рішуче вплинути на трансформацію їх політичної, соціально-еко-номічної і культурної модернізації. Загальноєвропейські духовні цінності, культура суспільного договору, верховен-ство права, ринку, обміну і взаємної підтримки, договірної справедливості 1 моральності тощо, мисляться як ідеаль-на умова подолання основних хвороб посткомунізму (ко-румпованості і злочинної корпоративності) за браком дійо-вого публічного контролю.
Отож будь-яка форма гальмування культурного руху до Заходу, як би благородно вона не аргументувалася — «братніми», «слов'янськими» чи «візантійськими» витока-ми—є в даному контексті прихованою чи відвертою апо-логетикою тієї посткомуністичної кризи, на якій гріють руки тіньові й корумповані структури. Поза активним формуван-ням саме загальноєвропейських (не американських, фран-цузьких, німецьких, англійських тощо!) норм і цінностей політичної культури подолання викривлень фундамен-тальних засад європейської політичної культури в пост-комуністичних країнах буде неймовірним.

Глобалізм

Відмітна риса нашого часу — бурхлива глобалізація сус-пільних процесів. Власне, все XX століття позначене воі-стину тектонічними зсувами й потрясіннями, що спричи-нилися до переструктурування світового геополітичного простору. 15
 Перше таке переструктурування відбулося після світо-вої війни 1914-1918 рр. і революційних потрясінь у Росії та ряді інших країн. Повоєнна система європейського уст-рою проіснувала до 1938 р. Спроби порушити її вилилися у наступний етап переструктурування світу шляхом жор-стокої кровопролитної війни 1939-1945 рр. Третій етап, освячений ялтинськими і потсдамськими угодами, визна-чав диспозицію протиборствуючих у холодній війні сус-пільно-політичних систем майже протягом півстоліття — з 1945^0 1991 р. Боротьба точилася як за контроль над євразійським простором у сенсі геополітики, так і за шля-хи самовизначення людства у сенсі суспільної філософії. Розпад Радянського Союзу як світової наддержави запо-чаткував новий етап міжнародного перерозподілу сил.
Протягом XX століття сталися також радикальні зміни у виробленні інтеграційних механізмів. Таким є нині єдиний світовий ринок, повноправні учасники якого — транснаці-ональні корпорації з багатомільярдними оборотами. Ще до недавнього часу кожна монополістична група підпоряд-ковувалася фінансовій надгрупі — національному комп-лексові, що був переплетінням державних і приватновлас-ницьких структур. Однак поступово формувалася й надна-ціональна адміністративна система регулювання світово-го ринку (МБРР, МВФ, ГАТТ, ООН тощо). За цих умов тра-диційні механізми державного регулювання по суті над-національної економіки почали втрачати свою ефек-тивність, оскільки держава перестала володіти потужни-ми всеохоплюючими адміністративними важелями впли-ву на господарське життя.
Наприклад, вектор розвитку США спрямований нині як на зміцнення наддержавного утворення (в рамках НАФТА) через співдружність з Канадою та Мексикою, так і на роз-ширення повноважень окремих штатів. У об'єднаній Німеччині повноваження влади поступово перебирають євробюрократи і регіональні політики Баварії та Сілезії Тюрингії та Бранденбургу.
У Канаді й Індії, Бразилії й Індонезії — всюди в світі дер-жава поступається своїми позиціями регіональним і транс-національним силам. Абсолютна колись ідея державності зазнає ерозії внаслідок розвитку технологій, світового по-току торгівлі, інвестицій, виникнення глобальних проблем. І чим більша держава, чим багатше розмаїття її території, народів і ресурсів, тим меншу вона має здатність мобілізуй вати суспільство політико-адміністративними засобами.
 Ми є свідками зміни традиційного уявлення про завдан-ня та функції держави. У зв'язку із зростанням цілісності світу деякі її функції вирвалися за межі держави, набули міжрегіонального, континентального, а то й глобального характеру, що знайшло свій вияв у зростанні тенденції до створення єдиного економічного та оборонного просто-ру, спільного інформаційного поля тощо. Натомість у фун-кціях держави зросла складова, пов'язана з суто індивіду-альним, неповторним, як, наприклад, національна сутність, культурно-духовна своєрідність, тобто з усім, що складає ментальність народу.

Друга сторона медалі

Сприймаючи глобалізацію як об'єктивний процес, слід водночас звернути увагу й на деякі тіньові його сторони. Йдеться про те, що процес глобалізації досить відчутно стримує, обмежує свободу маневру керівних кіл новоство-рених держав пострадянського простору. Насамперед слід відзначити, що параметри ринків, які формуються в пост-радянськихдержавах, утому числі України та Росії, поки що більшою мірою є результатом зовнішніх, а не внутрішніх процесів. Уряди цих держав змушені пристосовуватися до нових правил гри, характерних для сучасних процесів гло-балізації суспільного життя — оперувати на полі, обмеже-ному умовами певних напрямків зарубіжних кредитів. Відтак держава нерідко змушена ставати правовим гарантом того, чого повною мірою гарантувати неспроможна, й відповіда-ти за те, на що не має виняткового впливу.
За умов глобалізації, пріоритету міжнародного законо-давства над внутрідержавним сама форма національної держави інтенсивно трансформується. Державні інституції дедалі більше набувають суто легітимізуючих функцій (на-приклад, парламент), тобто самим фактом своєї діяльності по утвердженню загальноприйнятих у світі норм регулю-вання суспільного життя мають «запевнити» нас у існуванні «демократії».
Входження держав до складу наднаціональних управ-лінських структур як неминучий процес об'єктивно обме-жує суверенітет національної держави. Глобалізація ре-зервує низку рішень для наднаціональних і наддержавних інститутів, стимулює регіоналізацію і дезінтеграцію сис-
 теми національного управління. Більше того — такі дії мо-жуть водночас викликати сегрегацію одних регіонів і при-скорену інтеграцію з розвинутими центрами світової сис-теми інших.
Такий стан справ особливо відчутно послаблює вплив посткомуністичних держав (через незрілість їх соціальної структури) на внутрішні соціально-економічні процеси, зводить функції соціального дирижизму національних держав до рівня середньої ланки глобальної системи уп-равління. За таких умов новостворені держави, які, на думку своїх громадян, мали б повною мірою демонструвати по-тужні можливості «виконання волі громадян» щодо забез-печення високого рівня впливу на розв'язання соціально-економічних проблем, об'єктивно не можуть цього здійснити, компенсуючи цю неспроможність активністю в продукуванні «політичного суспільства».
Інакше кажучи, держава намагається нав'язати всьому суспільству норми «політичного корпоративізму». Не ма-ючи достатніх важелів соціально-економічного штибудля досягнення суспільного консенсусу, вона змушена вдава-тися до політичних чи ідеологічних чинників блокування деструктивної активності деяких суб'єктів ще до їх легалі-зації в системі демократичних інститутів.
Власне кажучи, те ж саме відбувається і в західних де-мократіях, щоправда, за допомогою більш «еластичних» технологій політичного менеджменту шляхом делегіти-мізації даних суб'єктів чи зштовхування їх на позиції непо-пулярного в суспільстві радикалізму. Дотримуючись і по-глиблюючи традицію бюрократичного корпоративізму, су-часна держава стала засобом демобілізації сил, які нама-гаються опиратися «правилам гри» глобального розподі-лу праці і є загрозою глобалізації суспільного життя.
Звісно, впровадження бюрократичної рутини в со-ціальні процеси хворобливо сприймається навіть у сусп-ільствах зрілої демократії. Але особливо боляче практика бюрократичного корпоративізму сприймається в держа-вах посткомуністичного типу, оскільки наражається на за-вищені сподівання щодо демократії.

Цивілізаційний фактор

Загальносвітова тенденція переходу від селянського традиційно-звичаєвого до урбаністичного громадянсько-го правового суспільства поставила практично кожний народ перед проблемою самовизначення відповідно до свого цивілізаційного генофонду. Україна розміщена на пограниччі паралельно існуючих цивілізацій: традиційно-общинної Сходу і ліберальної Заходу. Опозиція в площині «Схід-Захід», або «традиціоналізм-лібералізм», охоплює не лише взаємодію двох регіональне окреслених цивілі-зацій, а й співвідношення традиційних і ліберальних еле-ментів у якомусь одному суспільному організмі.
Через посилення глобальних інтегральних процесів у XX ст. постійне взаємопроникнення і конфлікт між елемен-тами цих цивілізацій стали очевидними. Світовий досвід показує, що шлях до здобутків західного лібералізму мож-на пройти і «по-східному» — завдяки принциповій модер-нізації самої корпоративності та стрибку у фазу, де колек-тив, «корпорація», а не атомізований індивід, виступає су-б'єктом товарних відносин. Саме це підтверджує досвід Японії, Південної Кореї, деяких інших країн Південно-Східної Азії. І навпаки — є приклади конфліктного відторг-нення набутків ліберальної цивілізації, зокрема посилен-ня ісламського фундаменталізму в Ірані чи Алжирі, Іраці чи Єгипті. В цілому ж кожна з цивілізацій вочевидь чи при-ховано звертається до іншої у пошуках способів розв'я-зання власних проблем.
Нині Україна, як і низка інших держав пострадянського простору, є країною так би мовити «перехідної цивілізації». Специфіка історичного досвіду лібералізації Росії, а відтак І України, протягом останніх трьох століть зумовила над-звичайне внутрішнє напруження, ім'я якому — розкол. На-сильна модернізація суспільства була пов'язана з «про-рубуванням» вікна у Європу. Ця політика, що провадилася правлячою елітою Росії не без активної допомоги украї-нської інтелектуальної еліти, призвела до відторгнення від лібералізації селянських низів. Негативне ставлення се-лянської громади до панування торгівлі і товарно-грошо-вих відносин спричинило розкол: «верхи» намагалися пе-ребудувати суспільство, а «низи» тим часом активізували традиційні засади російської общини та української сільської громади.
Для України розкол виявився фатальним. Орієнтована на західні цінності творча частина суспільства влилася в російське дворянство й чиновництво, інтелектуально знекровлюючи український народ. Селянство, уніфіковане імперським законодавством, втрачало своєрідність свого буття. Негативна ситуація склала замкнуте коло: позитивні ліберальні цінності і заходи владарюючих сприймалися на-родом як негативні; і навпаки — позитивні традиційні цінності народу розцінювалися владою як негативні.
Радянське суспільство теж зазнало поразки у спробі вийти на рівень сучасного урбанізованого суспільства «за-містькапіталістичним» шляхом, де держава, проте, висту-пала у ролі колективного експлуататора. Ця поразка по-яснюється й тим, що суспільство в процесі самоорганізації так і не зуміло ефективно поєднати принципи ринкового лібералізму з національною специфікою. Хоча, слід віддати належне, спроби в цьому напрямі робилися. Як зазначав відомий англійський історіософ А.Тойнбі, «комуністична Росія була, мабуть, першою незахідною країною, яка виз-нала можливість повного відокремлення сфери промис-лового виробництва від західної культури, замінивши її ефективною соціальною ідеологією'-^. В цій ідеології за-хідний (латинський) марксизм зливався з візантійською (православною) традицією у тиглі великодержавництва, давши унікальний вибуховий сплав XX ст.

Фактор НАТО

Поразку СРСР у спробі переходу до нової цивілізації не варто розглядати остаточною в процесі лібералізації, ос-кільки новоутворені національні держави, у тому числі й Росія, можуть зібратися з силами, зробити висновки з ми-нулого, переосмислити день сьогоднішній і вийти на нові горизонти майбутнього. Нині більшість народів колишнь-ого СРСР змушені визнати за собою статус слаборозви-нутих суспільств перехідного типу. У цьому є свій мінус, коли може з'явитися небезпека посилення байдужості до власної долі, пасивності й песимізму, сподівання на поміч іззовні. Але немає іншого виходу, як визнати реальний стан справ і вдатися до пошуків нових норм життя, пошуків но-вої міри співвідношення потреб з реальними можливос-тями. Після поразки комуністичної системи в холодній війні і
"' Тойнби А. Постижение истории. Сборник. - М., 1991. -С.566. 20
 розпаду СРСР система безпеки в Євразійському регіоні виявилася уразливою. Зокрема, в новій Росії стали наби-рати сили політичні рухи, які в своїй діяльності керували-ся тезою про віковічну суперечність між православним Сходом і латинським Заходом. За цих умов низка країн Європи (в тому числі Україна), що склали проміжну ланку між Заходом і Росією, висунули завдання встановити тісні партнерські стосунки з НАТО і Європейським Союзом з перспективою подальшого вступу до цих провідних орга-нізацій Північноатлантичного співтовариства.
Ситуація для цих країн складається в цілому сприятли-во — Сполучені Штати Америки, з свого боку, закріплю-ють перемогу в холодній війні розширенням НАТО, вклю-ченням до його складу ряду Центральноєвропейських дер-жав та залученням інших, зокрема України, Азербайджа-ну і Грузії, до сфери активного політичного впливу НАТО. Велика вага приділяється також відносинам з Росією.
Після вступу до НАТО Польщі, Чехії та Угорщини в 1999 р., досить вірогідно, що наступним кроком стане вступ до цього політико-воєнного альянсу Австрії, Румунії, Словенії, можливо, Словаччини та країн Балтії. Україна практично вже потрапила у сферу політичного впливу НАТО через систему «особливих» відносин, так само як і Росія, завдяки постійній консультативній Раді Росія-НАТО. За програмою «Партнерство заради миру» до системи безпеки залучаються й інші держави СНД. Паралельно відбуватиметься й розширення Європейського Союзу, який з 1998 р. розпочне переговори про членство у ньо-му Польщі, Угорщини, Чехії, Кіпру й Естонії.
Внаслідок зазначених процесів на початку XXI ст. Євро-па може стати консолідованою співдружністю, безпеку якої забезпечуватимуть три групи держав, пов'язаних угода-ми різних рівнів. Перша — традиційні члени НАТО. Друга — нові члени НАТО і Європейського Союзу. Третя — краї-ни, що не входять до НАТО та ЄС, але тяжіють до них.
Судячи з усього, в перспективі єдина Європа склада-тиметься з могутнього ядра, тісно пов'язаного зі США, та периферії, що тяжітиме до цього ядра. Україна, на думку Збігнєва Бжезінського, може розраховувати на вступ до НАТО між 2005 і 2010 рр., якщо здійснить значні внутрішні реформи і буде визнана як держава Центральної Європи.
"' Вжезинский 3. Геостратегия для Европьі // Независимая газета. - 1997. - 24октября. 21
До початку переговорів з Європейським Союзом І НАТО Україна має готуватися — в ній повинні відбутися гли-бокі процеси соціальної трансформації і адаптації до спо-собу життя та менталітету традиційних держав європейсь-кої співдружності.
Відтак постає питання — чи готова буде Україна відпо-вісти на історичний виклик часу.

Фактор американо-російських відносин

Відповідь на це запитання залежить від врахування ба-гатьох факторів, у тому числі й російського. А беручи до уваги нову розстановку сил у світі після закінчення холод-ної війни і наявність нині (ймовірно, тимчасово) однопо-люсного світу — від стану американсько-російських відно-син.
У цьому контексті цікаво було б ознайомитись із бачен-ням проблеми як з американської, так і з російської сторін. Позиція американців доволі широко представлена у пуб-лікаціях двох патріархів американської політології Г.Кіссінджера та З.Бжезінського, які мали широкий резо-нанс і в російській політологічній думці.
На думку Г.Кіссінджера, обширна Російська імперія нині перебуває у стані розпаду (майже так, як це було в 1917-1923 рр.), не перериваючи тим не менше свого традицій-ного експансіоністського ритму. Звісна річ, що управляти за умов старіючої імперії — одне із найбільш трудомістких завдань дипломатії. У XIX ст. дипломатичними заходами ще можна було стримати розпад Оттоманської імперії, не допустивши широкої війни, але в XX ст. цього не вдалося зробити стосовно інших імперій, зокрема Австро-Угорсь-кої.
Зрозуміло, що розпадом радянської імперії намагають-ся скористатися сусіди, приміром Туреччина та Іран праг-нуть посилити свій вплив на мусульманські країни пост-радянської території. Але наявний і інший момент — на-ростання зусиль Росії як колишньої імперської метрополії поновити свою владу на периферії — практично на усіх ра-ніше контрольованих територіях. За висловом Г.Кіссіндже-ра, «Росія намагається до поновлення в будь-якій формі російської опіки, а Сполучені Штати, концентруючи свою увагу на добрій волі «реформаторського уряду» і не бажа-ючи займатися геополітичними питаннями, мовчки з цим погоджуються. Вони майже нічого не зробили, щоб забез-печити державам-спадкоємцям , за винятком балтійських держав, міжнародного визнання. Візити в ці країни вищих американських офіційних осіб доволі нечасті й нечисленні; допомога мінімальна. Дії російських військ на їхній тери-торії, або навіть їх присутність, рідко оспорюються. Моск-ва розглядається де-факто як імперський центр, так, як вона сама себе трактує»^.
Це відбувається, зокрема, тому, наголошує Г.Кіссінджер, що американці сприймають антиімперські процеси через призму антикомунізму, вважаючи, що це одне і те ж. Але це далеко не так. На території колишньо-го Радянського Союзу не кожен антикомуніст — демократ і не кожен демократ відкидає російський імперіалізм. Саме тому «антиімперіалістична революція, спрямована проти панування Росії, досить популярна у нових неросійських республіках і зовсім непопулярна в Російській Федерації. Оскільки російські угруповання, які перебувають при владі, історично трактують свою державу в масштабах «цивілі-заторської» місії, переважна більшість провідних діячів у Росії, незалежно від їх політичних переконань, відмовля-ються визнати крах радянської імперії чи легітимність дер-жав-спадкоємців, особливо України — колиски російського православ'я... Міністр закордонних справ Росії не раз ви-сував концепцію російської монополії на миротворчу діяльність в «ближньому зарубіжжі», що важко відрізнити від спроб поновити панування Москви»^.
Зрозуміло, що в довгостроковій перспективі справа миру і порозуміння на пострадянському просторі залежа-тиме від впливу російських реформ, але в короткостро-ковій перспективі, наголошує Г.Кіссінджер, все залежати-ме від того, чи вдасться переконати Росію залишити свої війська вдома. Звісно, Росія має свої особливі інтереси на просторі, який вона називає «ближнім зарубіжжям», але ці інтереси мають бути забезпечені за відсутності воєн-ного тиску.
^ Киссинджер Г. Дипломатия // США: зкономика, политика, история. - 1997. - №7. - С. 103. '• Там же.
 Патріарх американської політології враховує специфі-ку історичного шляху Росії. «Протягом всієї своєї драма-тичної історії Росія, на відміну від західного світу, марши-рувала під ритм зовсім іншого барабанщика. У неї ніколи не було церковної автономії; вона прогаяла Реформацію, Просвітництво, добу великих географічних відкриттів і створення сучасної ринкової економіки. Лідерів, які воло-діють демократичним досвідом, дуже мало. Майже всі російські лідери — так само, як і в нових республіках, — займали високі пости при комунізмі; відданість плюраліз-му не е їх пріоритетним інстинктом, а може виявитись І взагалі їм непритаманна»".
У ситуації, що склалася, перехід від централізованого планування до ринкової економіки виявився хворобливим, де б до нього не вдавалися. Управлінський апарат не має досвіду ринкової діяльності і використовування факторів стимулювання; робітники втратили мотивацію до праці; міністри ніколи всерйоз не ставилися до фіскальної по-літики. За таких умов стагнація і навіть падіння виробниц-тва неминучі. Причому ситуація погіршується, зауважує Г.Кіссінджер, «спробою звершити перехід разом, одним махом, відповідно до рекомендацій безлічі американсь-ких радників-експертів». Звідси й невдоволеність соціаль-но-економічною ціною перехідного періоду, яка дала змоґу комуністам в ряді країн отримати «лівий реванш». Специ-фікою Росії було те, що відбувалося наростання націонал-ізму і комунізму, більше того — їх блокування в ідеології, політиці і парламентській практиці.
Навіть щирі реформатори вже вбачали в традиційному російському націоналізмі об'єднуючу силу для досягнен-ня своїх цілей. А в Росії націоналізм історично носить місіонерський та імперський характер.
З огляду на зазначене, партнерські відносини між НАТО і Україною набули життєво важливого значення для роз-будови нової Європи — єдиної, вільної, процвітаючої і мир-ної — вперше за всю її історію. Сама перспектива вступу в НАТО посприяла появі позитивних, мирних тенденцій в країнах Центральної і Східної Європи. Зокрема, намаган-ня вступити до НАТО змусило ряд центральноєвропейсь-ких держав активізувати свої внутрішні реформи і піти на поліпшення взаємовідносин. Це стосується й угоди між Ру-
^ Там же. -С. 104.
мунією 1 Угорщиною, Румунією і Молдавією. За оцінкою Б.Тарасюка, «Україна врегулювала свої політичні відноси-ни з усіма сусідами, підписавши минулого року основопо-ложні документи з Росією, Румунією, Польщею, Білорус-сю, Молдовою. Таким чином істотно було знято напругу в цьому регіоні, що привітали усі демократичні держави Європи 1 світу»"'.
НАТО дотримується політики відкритих дверей — пра-во кожної суверенної держави визначати спосіб забезпе-чення власної безпеки: чи то стати повноправним членом цієї організації, чи зберегти за собою статус позаблоко-вості. Позиція України і Росії з цього питання знаходить своє розуміння серед керівництва країн НАТО. Як зазна-чав С. Телботт, «і Росія, і Україна заявили, що поки не зби-раються вступати до складу альянсу. Незалежно від того, яку позицію вони займуть у майбутньому, ми сподіваємось на те, що уряди обох країн переконаються, як на практиці, так і в теорії, в тому, що розширення не є загрозою для жодної держави, що знаходиться поза рамками альянсу: навпаки, цей процес покликаний підвищити безпеку і стабільність на усій території Центральної Європи. Врешті-решт, саме тут виникли агресивні наміри і конф-лікти, в результаті котрих Україна і Росія протягом ниніш-нього століття були ввергнуті у дві світові війни».
Отже позиція США щодо України і Росії з питання роз-ширення НАТО, хоч би що казали її опоненти, сприяє ре-гіональній і загальноєвропейській стабільності.

Розділ 2. Пастка євразійства

Феномен націонал-комунізму

Нашу увагу привертає насамперед специфічна риса ро-сійського сьогодення — поєднання ідей комуністичних і націоналістичних. Ми далекі від того, щоб розглядати цей феномен в рамках розпропагованого в російських засо-
^ ТарасюкБ. Зазн. праця.
бах масової інформації кліше про «красно-коричневую уг-розу». Радикально-ліберальна критика, яка ідентифікує цей феномен з німецьким «націонал-соціалізмом», лише ускладнює серйозну ідентифікацію цього ідейно-політич-ного феномена. Від «шлюбу» націоналізму з соціалістич-ними чи комуністичними ідеями зовсім не обов'язково на-роджуються такі гидкі діти, як фашизм.
Гібрид націоналізму й соціалізму ідентифікується пере-дусім з Комуністичною партією Російської Федерації та її лідером Г.Зюгановим. І в термін «гібридизація» теж не вкладається будь-якого іронічного підтексту. З одного боку, це соціальне явище надто серйозне для іронічного «підморгування», а з другого — гібридизація досить харак-терно передає специфіку нашої епохи: часи благородних, «породистих» ідеологій давно минули, і нині всі політичні рухи безсоромно вдаються до змішання. Це ж саме і з на-ціонал-комунізмом, під яким ми в даному контексті розу-міємо недержавну за статусом, але націонал-комуністич-ну за фразеологією Програму КПРФ.
Хоча в програмі КПРФ стверджується, що вона веде свій родовід від РСДРП-ВКП(б)-КПРС і продовжує керуватися марксистсько-ленінським ученням, все ж таки ідеологіч-ний момент зачаття КПРФ, очевидно, слід пов'язувати з відомим зверненням — «Слово до народу», написаним за ініціативою тодішнього члена Політбюро КП РСФСР Г.Зю-ганова й опублікованим незадовго до подій серпня 1991 р. Це звернення уже в зародку містило основну ідею но-вого російського комунізму: спасіння реального соціаліз-му і відродження Великої Росії — суть одна,
У програмі КПРФ стверджується, що ніякого «краху КПРС» не було, а відбулось лише «ідейне розмежування двох крил партії» — добра і зла. Такі люд-и, як іроцький, Хрущоії; Горбачов і ряд інших •••-• є силами темряви^. Сили добра влилися в КПРФ, яка продовжує традиції «ко-муністів-патріотів», передусім — Леніна і Сталіна. До зас-луг Сталіна Г.Зюганов зараховує зміну державної ідеології СРСР (після 1944 р.) у бік традиційного російського паї-рютизму^. Ще один цікавий висновок російських ко-муністів: ідеологія КПРФ «іде далі» Маркса, визнаючи ре-
^ Программа Коммунистической партии Российской Феде-рацип. -М., 1995.-С.19. '° Зюганов Г.А. Держава. - М., 1994. - С.72.
альність соціалізму насамперед як втілення російського національіюго духу^, 1 справді, ми знаходимо в Програмі КПРФ явно незвичну для офіційної більшовицької ідеології тезу про те, що «в своїй суті «російська ідея» є Ідея глибо-ко соціалістична»-".
Якщо це так, то виникає питання, в чому ж виражається «соціалістичність»дорадянської, царської Росії? Відповідь на це питання дається у книзі лідера КПРФ Г.Зюганова «Держава». Тут розвивається позитивний погляд на царсь-ку Росію як на «продовжувача вселенської імперської тра-диції». Імперія, на думку Г.Зюганова, — це не «тюрма на-родів», як її характеризував Ленін, а насправді лише і-істо-рично і геополітично зумовлена форма розвитку російсь-кої держави»^. В цьому контексті Г.Зюганов вбачає суть відмінності російської цивілізації від західної. Тим самим лідер російських комуністів пориває з марксистсько-ле-нінською теорією відмирання держави і космополітичним духом пролетарського інтернаціоналізму. На цьому шляху Г.Зюганов висловлює незвичне для комуніста пророцтво: «Поєднавши «червоний» ідеал соціальної справедли-вості... і «білий» ідеал національно осмисленої держав-ності... Росія досягає міжкласової згоди, державної могут-ності»^.
Головним у суспільному ідеалі КПРФ є не стільки со-ціальне питання, скільки ідея глобальної національної інтеграції, тотальності народного духу. На думку Зюгано-ва, російський соціалізм є не випадковим фактом історії, а долею Росії, закодованою в її геополітичній самодостат-ності. Величезні природні багатства, економічний і інте-лектуальний потенціал, особливості національної свідо-мості — все ніби дає Росії унікальну можливість створити реальну соціалістичну альтернативу тупиковим цінностям західного суспільства з його бездуховністю і культом ма-теріального споживання.
У глобальній геополітичній системі — західної (пост-християнської), російської (православної), арабської (му-сульманської) та інших цивілізацій — Росії судилося зали-
^ БеловЮ.П. Русская судьба. - М., 1995. - С.81. ^ Программа Коммунистической партни Российской Феде-рации. -С. 14. ^ Зюганов Г.А. Держава. - С.ЗО. ^ Там же.-С. 124-125.
шатися носієм «слов'янського культурно-історичного типу», тобто — бути законною спадкоємицею Київської Русі, Московського царства, Російської імперії і СРСР. Доля Росії, за Г.Зюгановим, це не лише її приватна справа, по-в'язана із зміною політичного режиму, а питання життя і смерті для Росії як геополітичної величини, оскільки це стосується збереження російської держави як стрижня І опори євразійського блоку, який суперничає з блоком «ат-лантичним»^.
Таким чином, вихідною позицією сучасних російських комуністів є російська національна ідея, а обґрунтуванням її служить приведення всіх суспільно-історичних явищ до геополітичного фактора. Поділяючи світ у дусі концепції євразійства на «торгову морську» і «тоталітарну континен-тальну» цивілізації, Зюганов на основі геополітичного принципу визначає одночасно дві форми ідеології: перша — ліберально-демократична ідеологія, яка «обслуговує господарсько-економічний механізм «ринкового» погра-бування континентальних джерел сировини і робочої сили», друга — «традиційний світогляд з могутнім общин-ним корінням, що передбачає пріоритет солідарних, ко-лективних, соборних форм суспільної самоорганізації»^.
Звідси логічно випливає принципове неприйняття ліде-ром російських комуністів нового російського капіталізму, який «не входить органічно в плоть і кров нашого суспіль-ства», а також «чужої нам» парламентської (буржуазної) дежжратІҐ''.
За умов, коли Росія відчула гостру потребу в ідеї поря-тунку національного коріння перед загрозою форсованої «вестернізації», стало очевидним, що в країні не знайш-лося жодної серйозної політичної сили, крім КПРФ, яка змогла б узяти на себе цю місію.
Не останню роль у цьому процесі відіграла й особистість Г.Зюганова, його світогляд, зорієнтований на жорстко за-дану домінанту — пристосування марксизму до традицій російського консерватизму, що апелює до національної гідності, збереження віри у власні історичні сили. На основі ідей селянської («почвенической») літератури сімдесятих років Г. Зюганов створює щось подібне до народної партії, реанімує ідею унікальності й самобутності російської циві-
» Там же.-С. 162-163. ^ Там же. - С.64. "Там же.-С. 172-173.
лізації як альтернативи сучасній західній цивілізації.
Що й казати — у посткомуністичних суспільствах націо-нальна складова залишається могутнім фактором соціаль-ної мобілізації. Причому сьогодні, в епоху тотальної ідео-логічної гібридизації, принцип «здорового націоналізму» стає майже синонімом здорового глузду в політиці. Проте не менш вірно й те, що в сучасному світі здорова націо-нальна ідеологія має бути не лише пристрасною, а й ро-зумною, оскільки фактори «землі і крові» вже не раз були причинами лихоліть нашого століття.

Ідея євразійства

Ідеологія тієї чи тієї політичної партії, тим більше партії іншої країни, хоча й сусідньої, безумовно, справа цієї партії і цієї країни. Нас же ці геополітичні конструкції цікавлять лише тією мірою, якою вони стосуються ідеології євразій-ства, зокрема положення про місце і роль України в євра-зійських геополітичних побудовах.
1996 р. у Москві Науково-редакційною радою «Духов-ное наследие», до складу якої входить і Г.Зюганов, було видано книгу «Россия на пороге XX века». Ідеологічним стрижнем видання послужила концепція євразійства, те-оретично опрацьована в 20-ті роки нашого століття рядом російських дослідників: економістом П.Савицьким, філо-софом П.Сувчинським, богословом Г.Флоровським, філо-логом М.Трубецьким та істориком Г.Вернадським. Як по-літична організація євразійство проіснувало недовго, але в плані ідеологічному було реанімоване М. Рерихом та Л. Гу-мильовим і нині висувається як магістральна течія відрод-ження Великої Росії в межах всього пострадянського про-стору. Щоб не бути голослівними, зацитуємо згадану кни-гу: «Росія як наддержава — а іншу перспективу євразійсь-ке бачення світу відкидає — може утвердитися, лише втілюючи собою альтернативний (до Заходу. — Авт.) об-раз світу, альтернативну перспективу, яка визріває і вияв-ляє себе у контексті надзвичайно загострених глобальних проблем сучасності»'^. Ну що ж, ідеологія як ідеологія. Тут не йдеться про те,
** Россия на пороге XXI века. (Современньіе проблемьі наци-онально-государственногостроительства РФ). - М., 1996. - С.50.
 що вона не має права на існування. Хочеться наголосити лишена одному — у русі за відродження Великої Росії про-відне місце, на думку її адептів, має належати «ідеї Киє-ва». А це вже стосується нас безпосередньо. Саме на цьо-му аспекті проблеми ми й спинимося.
Теоретики євразійства зазначають, що російсько-євра-зійська цивілізація, яка об'єднувала численні народи Східної Європи і Азії, остаточно не склалася ні до 1917 р., коли розпалася імперія, ні до 90-х років, коли впав Союз. Все це говорить про цивілізаційну слабкість Росії-Євразії. Незважаючи на такий не дуже оптимістичний висновок, вони вважають, що є перспективи втілити цю концепцію у життя. Проблема лише в тому, як оцінити ступінь зрілості чи незрілості євразійської цивілізації.
Нинішня потреба в збереженні і подальшому зміцненні російсько-євразійської цивілізації, як і раніше, зумовлена передусім дією зовнішніх факторів. Звичайно, заявляють теоретики євразійства, республіки колишнього СРСР (Закав-каззя, Середня Азія, Україна, Білорусь, Молдова, Прибалти-ка) можуть повести себе по-різному. Не варто виключати й того, що в деяких з них почне формуватися своя культурно-цивілізаційна основа. Але на це піде не одне десятиліття.
Саме тому, поки ще не пізно, поки не до кінця демон-товані всі наслідки «радянської» цивілізації, що значною мірою перегукувалися з ідеями євразійства, необхідно поспішати. Євразійство, заявляють вони, має отримати ретельно розроблену, вивірену ідеологічну основу. Роз-винута самосвідомість народів, які входили до складу СРСР, але сповідували мусульманство, буддизм, католи-цизм, сторожко сприймає перспективу провідної ролі однієї конфесії, навіть такої давньої і гуманної, як право-слав'я. Проте, якщо з євразійської ідеї забрати її релігійну складову, то в ній виявиться безмежна порожнеча. Дер-жавницьке начало небезпечно повисає в повітрі — зали-шаються лише гасла «братство народів» та «спільність історичної долі».
Отже, щоб забезпечити міцність цього «братства», слід подбати не лише про ідейну, а й про соціально-економіч-ну його основу. Саме тому євразійські теоретики включи-ли в свої програмні документи важливу позицію про те, що «євразійська держава є державою трудящих, держа-вою соціальної справедливості і правди»^. Саме на цьому пункті євразіиство зійшлось із неокомунізмом, але цьо-го виявилось замало. Теоретики євразійства визнають, що культурний фактор їхньої ідеології поки що є слабшим за національно-етнічний, що працює на самовизначення ко-лишніх республік СРСР.
Питання ставиться кардинально — християнсько-пра-вославну ідентичність євразійства може забезпечити лише «ідея Києва». Зацитуємо: «Поза Київською прабатьківщи-ною єдність московської та імперської Росії стає пробле-матичною, лише стійкість київського архетипу в нашій ко-лективній культурно-історичній пам'яті забезпечує тяглість і цілісність національного генотипу»"". Саме це, як пам'я-таємо, підкреслював і Г.Кіссінджер, вказуючи на особливу пристрасність російських політиків стосовно центру пра-вослав'я — Києва.
Фактор Києва не є данина поточному моменту, оскіль-ки свого часу теоретик «російської ідеї» Г.Федотов наго-лошував: «Західницька спокуса Петербурга й азіатська спокуса Москви — два неминучі зриви Росії, які долають-ся живим національним духом... Було б лише третє, куди повертається у своїх коливаннях стріла духу. Цим полю-сом, непорушною православною віхою у долі Росії є Київ, тобто ідея Києва»-".
Київський православний корінь виступає для євразійсь-ких теоретиків і запорукою європейської належності, і га-рантією національної гідності: «Від принизливого євро-пейського епігонства нас уберігає причетність до особли-вої, греко-візантійської, традиції, відмінної від англо-сак-сонської і романо-германської. Східнослов'янський союз народів, який складає основу держави Російської, представ-ляє третю гілку Європи, якій судилося створити специфіч-ну цивілізаційну модель, майже рівновелику «латинському» Заходу. Але «Київський архетип» нашої культури служить протиотрутою і від періодично виникаючої «туранської» спо-куси»". На цьому ж факторі наполягав і Г.Федотов: «Але істинний шлях даний у Києві: не латинство, не басурман-ство, а еллінство. Наш дикий черенок привитий до стовбу-ра християнського людства саме в грецькій гілці його, і це не може бути незначимим випадком»^.
^ Там же. - С.43.
^ ФедотовГ.П. СудьбаигрехиРоссии.-ТІ. -СПб., 1991.-С.61. ^ Россия на пороге XXI века. - С.43. ^ Федотов Г.П. Указ соч. - С.64.
Отже, ідея української самостійності й незалежності контрастує із засадами євразійства. Без належності Киє-ва до складу Великої Росії ідея євразійства провисає, і, як заявляють прибічники євразійства, «сумнівними стають і перспективи збереження європейської ідентичності на-шої країни». Лише входження українців (і білорусів) у склад російської держави, яке хитромудре називається «єдністю трьох братніх народів», заявляють теоретики євразійства, можуть забезпечити належний статус Росії-Євразії як са-мостійного геополітичного центру у світовій спільноті.

Важелі СНД

Ідеологія євразійства відмітна своєю всеїдністю. Як заз-начають самі її теоретики, «оскільки в суспільстві не сфор-мувалася «євразійська» партія — носій ідей євразійства, то різноманітні політичні рухи — від комуністів до лібе-ральних демократів — стали вибірково використовувати, прямо чи опосередковано, євразійську термінологію і, го-ловне, прос^пє^атику для з^сповшовапня своїх програм-них цілей»^.
Візьмемо за приклад «Маніфест демократів-держав-ників», де зазначається: «Загроза національним інтересам Росії йде не від США, НАТО, західноєвропейських чи східноєвропейськихдержав, а від міні-імперій, вирощених у череві радянської системи, і від тих політико-фінансо-вих корумпованих кіл Росії, які з тих чи тих причин своєю безвідповідальною політикою і діями фактично лобіюють інтереси цих міні-імперій». І далі — «визнання (поспішне, без переговорного процесу по спірних територіях) Росією України не означає, що Росія згодна з включенням Криму в склад України»-^.
Візьмемо ще, приміром, таку одіозну особу, як дирек-тор Інституту проблем діаспори й інтеграції К.Затулін. Він здійснює теоретичне забезпечення імперської політики великодержавницьких кіл. Його вислів «Український ко-роль з усіма його псевдоісторичними правами на Крим і
^ Россия на пороге XXI века. - С.38.
^ Манифест демократов-государственников // Независимая газета. - 1997. - Ібсентября.
Севастополь, претензіями протистояти Москві — голий... Україна так само ділима, як і Радянський Союз, Росія, як усе в нашому світі!»^.
Але що поодинокі вислови — їх не перелічити. Викла-демо тези доповіді «СНД: початок чи кінець історії?», над-рукованої у «Независимой газете», де ближнє зарубіжжя знову ж таки демонізується, зображається головною заг-розою існування Росії. Про «загрозу» не хочеться й гово-рити, настільки вона міфічна. Наприклад, загрозою Росії з боку України називається те, що Україна «консолідує ук-раїнську політичну націю, український політичний клас. Така лінія вітається Заходом, який споис.оруе Україну і пе-рекуповує заборгованість України Росії»'".
Що ж пропонується політичним колам Росії для блоку-вання такої міфічної загрози?
Насамперед «не можна не зважати на те, що консолі-дація держави на грунті відновлення промислового потен-ціалу країни неминуче вимагатиме стягування значної ча-стини пострадянського простору у єдине поле російсько-го державотворення. Така консолідація відбудеться, оче-видно, не лише в межах РФ, а й охопи ґь Б1порус:1ю, Украї-ну, Казахстан чи значні частини останніх...--^.
У цьому зв'язку ціль Росії щодо України визначається так: досягнення міждержавного союзу, який би підтверд-жував «спільність долі наших народів. Необхідним було б, як у Спільноті Росії і Білорусі, укладення міждержавного договору про об'єднання митних, прикордонних, воєнних зусиль, встановлення другого або подвійного громадян-ства, погодження зовнішньополітичних стратегій»^.
Розробники документа переконані, що досягти цього можна лише утвердивши в громадській думці кілька неза-перечних для них істин.
По-перше, переконати офіційний Київ, що тому це по-трібно більше, ніж самій Росії. Аргументи? Виявляється, що «українців як єдиної сформованої нації немає і не було», про що, мовляв, свідчать соціологічні опитування на Сході України. І далі викладається уже знайома нам думка К.За-
^ ЗатулинК. Зачем я езжу в Севастополь// Независимая га-зета. - 1997. - 22 января.
^ СНГ: начало или конец истории? // Независимая газета. -1997. - 26 марта.
"' Там же. ^ Там же.
туліна: «Україна як неісторичне утворення значно більш ділима, ніж виявився ділимий Радянський Союз». «Доти, доки українська старшина і надихаюче її західноукраїнсь-ке «українство» недійдутьдумки, що, граючи з Росією, вони ризикують цілісністю України, — доти вони будуть насиль-но вирощувати антиросійську політичну націю»"".
По-друге, щодо України пропонується жорстка терапія. Умовою підтвердження кордонів України має бути укла-дення федеративного договору між Україною і Кримом, а спір про Севастополь слід визнати в переговорах окре-мою проблемою, оскільки «Севастополь де-юре російсь-ке місто, яке де-факто управляється владою України»"'. Тобто, проблеми Криму і Севастополя мають бути визнані окремою проблемою поза межами широкого російсько-українського договору. Інші кроки «жорсткої терапії»: відмова Україні в прямих і опосередкованих кредитах; ви-мога прискореної виплати українського боргу; переведен-ня усіх бартерних операцій з Україною на грошову основу; жорстке обмеження демпінгу української робочої сили в Росію; встановлення режиму несприяння Україні у вико-ристанні російської інфраструктури для здійснення зов-нішньоекономічних зв'язків з іншими країнами СНД та Азіатсько-тихоокеанського регіону; постійне встановлен-ня економічної блокади України на взірець США — Куба. Аргументація на користь таких дій: «зрештою, слід розум-іти, що хоча розпад України — проблемний для Росії вар-іант, але краще сприяти йому, ніж терпіти постійний вик-лик України й ерозію наших зусиль у ближньому за-рубіжжі... В усякому випадку федеративне (земельне) влаштування України — єдина міцна, позачасова гарантія її справжньої дружби, співробітництва і партнерства з фе-деративною Росією»"".
І насамкінець. В умовах виборів до Верховної Ради Ук-раїни (1998 р.) і президентських виборів (1999 р.), оскіль-ки в Україні не виявилося впливових лідерів, які сповіду-вали б «російську ідею», Росії, пропонують автори до-повіді, слід вдатися до спроб об'єднання проросійських сил на грунті відмови від участі у «чужих» виборах. Забез-печивши у такий спосіб вибори кандидата Західної Украї-ни, можна було б у подальшому «вважати таку перемогу
^ Там же. •*' Там же. ^ Там же.
пірровою — предтечею серйозного внутрішнього конфл-ікту, відособлення сходу і півдня України, у крайньому разі Криму»".
Тобто, лише жорсткість і диктат, на думку втілювачів у життя євразійської ідеї, здатні забезпечити інтереси Росії коштом України: «Без перевірки на міцність нашої волі, без присилування до дружби ми неспроможні досягнути со-юзу із старшиною, яка править бал в українській державі'»''"'. Таким є реальний виклик євразійства, і від цього факту, на жаль, не відмахнутися.

Інформація до роздумів

Из стенограмми парламентских слушаний на тему: «До-говор о дружбо, сотрудничестве й партнерстве между Рос-сийской Федерацией й Украчной — путь к новим межгосу-дарственньім отношенчям» 3 марта 1998 г. в Государствен-ной Думе Россич.
Яценко Владимир Михайлович, руководитель де-путации украинских парламентариев, председатель комитета по вопросам чернобьільской катастрофи Верховной Радь) Украиньі, руководитель группьі по связям с Ґосдумой России:
«... Дело-то в том, что так или иначе левьіе сильі бьіли, єсть й будут, независимо от чьего бьі то ни бьіло мнения, искренними сторонниками дружбьі, сотрудничества двух наших великих стран й народов. Зто так. Независимо от того, что скажет Большому договору Государственная Дума Российской Федерации».
Биндюков Николай Гаврилович, член комитета по делам СНГ, депутат Госдумьі (фракция КПРФ):
«Более важно для нас, коммунистов, отсутствие в до-говоре й в других документах атмосферьі теплотьі, братс-ких, так сказать, неформальних, не просто партнерских й взаимовьіґодньіх отношений между двумя странами й на-родами. Нетдаже ссьілки надуховное, релиґиозное, язьі-ковое, психологическое единство народов России й Украиньі, на общность их судеб в прошлом, настоящем й будущем...
Нет сердечности, свойственной й россиянам, й укра-инцам».
Тихонов Георгий Иванович, председатель комите-та по делам СНҐ й связям с соотечественниками Го-сударственной Думьі.:
«У меня єсть очень большое простое предложение: пока здесь украинская делегация, пока она не уехала, мьі делаєм заявление Государственной Думьі Российской федерации й Верховной Радьі Украиньі о проведений референдума Рос-сийской федерации й Украиньі о государственном единстве народов России й Украиньі». (Аплодисменти.)
«Мьі — депутатьі Государственной думьі Федерально-го Собрания Российской Федерации й Верховной Радьі Украиньі, учитьівая мноґовековьіе традиции братской дружбьі двух славянских народов, относясь с глубоким ува-жениєм к вьібору пуги развития российско-украинской го-сударственности, уважая стремление народов России й Украиньі кзкономической, политической интеграции с на-родами государств, созданньіх натерритории Союза ССР, отвечая чаяниям народов России й Украиньі о государ-ственном единстве, исходя из общегосударственньіх ин-тересов Российской Федерации й Украиньі, считаем це-лесообразньім провести референдум Российской Феде-рации й Украиньі по вопросу государственного единства народов России й Украиньі.
Мьі обращаемся к президентам Российской Федера-ции й Украиньі, Государственной Думе й Совету Федера-ции Федерального собрания Российской Федерации, Верховной Раде Украиньі, правительствам Российской Федерации й Украиньі с предложениєм поддержать вьі-несение зтого вопроса на референдум. Обращаемся так-же к политическим партиям, другим общественньім орга-низациям й движениям с предложениєм поддержать про-ведение референдума Российской Федерации й Украи-ньі по вопросу государственного единства народов Рос-сии й Украиньі».
Здесь имеются подписи депутатов, пока еще не всох, нашого парламента. Я попросил принять моих коллег чи-стьій лист в таком виде...»
Из зала (Б.Н.Горьінь): Зто провокация! {Шум в зале.)
 С.П.Горячева: Уважаемьіе коллеги! Я прошу всех ус-покоиться.
 Г.И.Тихонов: А насчет провокацни — вьі здесь в гос-тях й ведите себя культурно, а то вьішвьірнем к чертовой матери за шиворот отсюда, вот й все! {Аплодисменти. )
Митрофанов Алексей Валентинович, председа-тель комитета по геополитике Государственной Думьі:
«Вьі знаєте наше отношение к распаду СССР, к возмож-ности воссоздания на пространстве бьівшего СССР или на части пространства бьівшего СССР єдиного государ-ства. Исходя из зтого заключать договор о дружбе й со-трудничестве с Украиной просто нецелесообразно...
Й здесь не только проблема Крьіма, хотя проблема Крьіма — острая й особенно чувствительная для россий-ского сердца. А Киев, а Харьков? Киев, мать городов рус-ских? Бьется наш Юрий Михайлович за Севастополь, но не только в Севастополе дело? Дело в неприятии прин-ципиальном: нет государства «Украйна».
Підводячи підсумок слухань Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Росією і Україною в Державній Думі Росії, московська «Независимая газета» писала, що хоча в залі було присутньо немало спеціалістів з різних аспектів російсько-українських відносин, які були запрошені комітетом, нікому з них не дали слова. В ціло-му захід носив виключно політичний характер, що й зас-відчують наведені вище висловлювання. Як зазначалося в газеті, «завершальний акорд — скандальна сварка де-путатів парламентів обох сторін, які претендували на дружбу, співробітництво і партнерство, — лише довела до логічного завершення загальну тенденцію».
Повторні слухання були відкладені, незважаючи на те, що рівень поінформованості народних обранців, а отже, й готовності прийняти обгрунтоване кваліфіковане рішен-ня з даного питання залишали бажати кращого.
На відміну від Державної Думи, позиція Адміністрації Президента Росії щодо України була позначена конструк-тивізмом і виваженістю. Вихідна позиція — відсутність те-риторіальних претензій сторін, взаємна повага і орієнта-ція на стратегічне партнерство. Як заявив заступник кері-
 вника Адміністрації, прес-секретар Президента Російсь-кої Федерації С.Ястржембський, «між Росією і Україною нема територіальних проблем. Це основа взаємовідносин двох держав»^.
Щоправда, стратегічне партнерство як поняття ще не усталилося ні в Україні, ні в Росії. Україна — велика євро-пейська держава і було б дивно, якби партнерство мало лише один стратегічний вектор. Так само і для Росії: своїм стратегічним партнером вона має не лише Україну. Якщо порівняти відносини Росії і України щодо НАТО, то доку-мент, який був підписаний в Парижі між Росією і НАТО, — ширший і детальніше опрацьований, ніж хартія між НАТО і Україною.
На думку С.Ястржембського, немає підстав не вірити в рішучість команди Президента України Л.Кучми, оскільки цілий ряд складних питань, які виникали в минулому, ук-раїнська сторона обіцяла вирішувати і вирішувала. В звязку з цим з боку Росії було б неправильно вдаватися до по-літики «викручування рук» і домагатися односторонніх по-ступок, бо такі є ненадійним фундаментом для розвитку стабільних, довірливих відносин на майбутнє^ Мова має йти не про односторонні поступки, а про кроки назустріч один одному, про взаємне врахування національних інте-ресів.

Розділ 3. Потенціал поступу

Динаміка суспільних трансформацій

Чи розуміють значення цього виклику євразійства для України представники провідних країн Заходу? Судячи з усього — так. І вкрай стурбовані таким розвитком подій — як у Росії, так і в Україні.
Приміром, той же З.Бжезінський у своїй відомій статті «Геостратегія для Євразії» зазначає, що Росія насамперед
^ Стратегическое партнерство Києва й Москвьі еще не устоя-лось//Содружество НГ. - 1998.- №3. - С. 14.
повинна б віддавати пріоритет своїй власній модернізації, ніж вдаватися до марних зусиль щодо повернення собі ста-тусу світової держави. Бжезінський висловив сподівання, що Росія найімовірніше буде готовою порвати із своїм імперським минулим, якщо нові незалежні пострадянські держави виявляться життєздатними і стабільними. Саме ця їх життєздатність і стримуватиме будь-які імперські за-зіхання Росії, які все ще мають місце. «Політична та еко-номічна підтримка нових держав, — зазначає він, — по-винна стати складовою частиною більш широкої стратегії включення Росії в систему трансконтинентального співро-бітництва. Одним із найважливіших компонентів такої політики е суверенна Україна...»'™.
Як би там не було, а свої проблеми ми маємо розв'язу-вати самі. У своїх зусиллях, спрямованих на трансформа-цію суспільних відносин в Україні, ми маємо виходити з того, що ці відносини не можуть змінюватися від побажань окремих людей — співвітчизників чи іноземців. Світовий досвід суспільних трансформацій засвідчує, що з великої множини соціальних інновацій, які виробило людство, для певного суспільства можливі лише деякі, що принципово не видозмінюють засадні елементи культури того чи іншо-го народу.
Коли ж крок новизни соціальних змін у традиційному суспільстві перевершує допустимий поріг, може статися соціальний вибух, що призведе до суспільного розламу, розколу. Не маючи достатньої культурної бази, не впису-ючись належною мірою в усталені традиції цілого, ринкові новаторські сили, наприклад, можуть спровокувати ката-строфу, повернення до зрівнялівки й локальної стихії.
На новий історичний рубіж суспільство може вийти лише за умови, що його творчий потенціал відповідає рівню складності завдань історичного поступу. В разі ж відставання загального культурного потенціалу зростаю-ча соціокультурна суперечність штовхатиме людей до сти-хійного пошуку виходу з ситуації, до якихось крайнощів, переходу від правого радикалізму до лівого. Безперспек-тивність методу розхитування соціального маятника по-лягає в тому, що він позірно «революційний» і залишаєть-ся на рівні старого культурного багажу (згадати хоча б на-в'язування одними полеміки навколо проблеми сталінсь-
** Бжезинский 3. Геостратегия для Европьі // Независимая газета. - 1997. - 24октября.
ких концтаборів, а другими — проблеми колабораціоніз-му під час другої світової війни). Ні те, ні інше суттєво не вплине на поліпшення умов нашого життя.
Більше того — на тлі цих дискусій проблема пошуку шляхів ринкової трансформації суспільства дезоргані-зується, локалізується і відтісняється на узбіччя громадсь-кої думки. Непродуктивність дискусій підштовхує і одних і других до реставрації старої системи відносин, насиль-ницького досягнення суспільного консенсусу на уламках старої системи відносин, поєднаної з фантастичними уто-піями та залишками архаїчної культури, що будуть підне-сені до рівня ідеологічного міфу. І тут вже не оминути ут-вердження якогось різновиду авторитаризму, монологіч-ного диктату, що зуміє розчавити різноголосу й різнобар-вну юрбу різнодумства й силовими методами впровадити свою єдину правду.
Будемо сподіватися, що нам вдасться цього уникнути, бо зазначені тенденції характерні для ранніх стадій сус-пільного розвитку, примітивних форм державності. Вихо-дитимемо з того, що структурованість нашого суспільства вже досягла деякої позитивної позначки. На-зміну метан-ням від одного полюса маятникового циклу до іншого має прийти розуміння неминучості утвердження посередниць-ких функцій держави, її соціального дирижизму. Будемо сподіватися й на те, що поступовий спад напруги навколо проблем нашого самопізнання — критичного переосмис-лення історичного досвіду — забезпечить нам вихід за межі набутого досвіду, сприятиме витісненню інерції історії, убезпечить від штучних розхитувань маятника сус-пільного поступу.
Отже, чи є в українському суспільстві сили, здатні, по-при всі зусилля і залякування євразійців, забезпечити на-шому народу подальшу «європеїзацію»? А якщо такі є, то чи вони національні, чи відкілясь прийшлі? Чи відповіда-ють вони національним інтересам?

Апаратний меркантилізм

Ще за брежнєвських часів «розвинутого соціалізму» для пом'якшення нерівноваги в галузі суспільного виробниц-тва створювалися сектори «тіньової економіки», в межах якої «цеховики» культивували паростки так званого «номенклатурного привласнення». Серед партгоспактиву поширювалися настрої меркантилізму. Маються на увазі новий рівень розуміння і відтворення ситуації, за якої сус-пільство підтримує елементи нових ринкових економічних механізмів і водночас намагається утилізувати їх для до-сягнення власних цілей: стабілізації старої політичної си-стеми; зростання обсягу тих матеріальних благ і послуг, які державний сектор забезпечити неспроможний; пом'як-шення політичного тиску на соціальні процеси і зміни.
Отже, наприкінці 60-х років XX ст. у країні створилася ситуація, коли система могла виробити необхідні для жит-тєдіяльності суспільства продукти і послуги лише на ос-нові негласної співпраці з системою, заснованою на логіці, протилежній деклараціям «розвинутого соціалізму».
При цьому номенклатурники вдавалися до механізмів, в яких не було нічого принципово нового. Історія знає часи володіння землею за феодалізму, коли привласнення на перших порах зводилося до неформального запроваджен-ня перерозподілу власності — на одну і ту ж ділянку землі заявляли свої права король, васал, селянська громада і безпосередній користувач. Так само сталося й в усіх краї-нах комуністичного блоку — найперші союзи менеджерів і робітників, що виникали в секторі «тіньової економіки», вва-жали своєю власністю ті засоби виробництва, які їм фак-тично не належали. Устаткування використовувалося як до, так і після «робочого часу», хоча ні адміністрація промисло-вих підприємств, ні робітники не вкладали в них власних засобів і не відшкодовували витрат за їх використання.
Іншим механізмом реалізації все ще партійно-госпо-дарського меркантилізму були державні установи, які на-бували рис акціонерних товариств. І таке вже було в історії, коли держава (або міський магістрат) утворювала своєрідні «торговельні будинки». Вони діяли за принци-пом акціонерних товариств, покликаних, наприклад, спо-рядити експедицію для відкриття нових земель. Вкладни-ками були всі жителі міста, а виплати, в разі успішного ре-зультату, залежали від статусу громадян. Так відбувалося й за наших умов — доходи акціонерних товариств дифе-ренціювалися не за реальним внеском в економічний про-цес, а відповідно до традиційної ієрархії статусів, яка ста-ла визначальною.
Щоправда, на певному етапі дані процеси призвели до якісно нової трансформації самого суспільно-політичнoго ладу — відбувався перехід від номенклатурного мер-кантилізму до бюрократичного корпоративізму. Виконую-чи стабілізаційну функцію, частина партійно-господарсь-кої номенклатури держав комуністичного блоку водночас використовувала своє становище в апараті державної ад-міністрації для досягнення власної мети, інакше кажучи — використовувала «ренту влади» для прискореного форму-вання власного «тіньового» капіталу.
З часів горбачовської перебудови бюрократичний кор-поративізм із своїм капіталом ввійшов у фазу політичної експансії — розпочав боротьбу за прийняття рішень, які б розчистили шлях для розширення підприємницьких по-вноважень апарату.
Разом з тим апарат перейшов до операцій, джерелом прибутків яких стали паралельні внутрішньо- і зовнішньо-економічні дії, зокрема гра на ринках з різними курсами валют, процентними ставками і гарантіями боргових зо-бов'язань. Одначе для даного обміну вимагалися постійні права власності і формальні основи укладення контрактів, а не лише неписані гарантії особистих стосунків, поши-рені в апараті влади і локальних кланах.
Отже, економічний інтерес радянської номенклатури полягав у подоланні притаманних закритому суспільству бар'єрів, досягненні стану постійно відкритої економіки, забезпеченні правового закріплення власності й легітим-ності правління. Настав час відходу від формули «розподі-лу власності», характерної для першого етапу приватизації, і визнання права власності, стабілізації валюти країни і ство-рення умов для її хоча б внутрішньої конвертованості. А до-сягнення цього вже передбачало вихід за інституційні межі й ідеологічні принципи навіть горбачовського «соціалізму з людським обличчям», оскільки обсяги «тіньової економі-ки» стали вже завузькими для інтенсифікації виробництва і встановлення зовнішньоекономічних зв'язків.
Таким чином, впровадження механізмів стабілізації ко-муністичної системи призвело до неочікуваного наслідку — воно прискорило розвал радянської системи. Нові інте-реси комуністичного партійно-господарського апарату ста-ли рушійною силою подальших соціальних трансформацій. Охоплення країн комуністичного блоку міжнародним поділом праці стало поштовхом до «революції зверху», яка вберегла ці країни від повного занепаду, деінституалізації та прогресуючої анархії.

Бюрократичний корпоративізм

Знову пригадаймо закон соціальної трансформації — суспільно-політичні зміни державного ладу мають бути співмірними частці новаторських елементів, впровадже-них у традиційну культуру спільноти. Нині, судячи з усьо-го, збереження бюрократичних корпоративних структур як би це не суперечило ліберально-ринковій риториці є необхідною умовою, що гарантує спадкоємність курсу на реформи, оскільки зберігає статус та ієрархію поперед-нього періоду за нових умов глобалізації суспільно-еко-номічних процесів.
Нині вже можна виокремити декілька етапів поступо-вого утвердження новаторських змін у традиційній полі-тичній культурі успадкованого нами суспільства. Перший етап пов'язаний з пересуванням засобів і капіталів із дер-жавного сектора у приватний:
• створення прибудівокдодержавнихпідприємств ізвикористан-ням подвійного статусу «директора підприємства — володільця фірми», що давало можливість перекидати частину витрат приват-нопідприємницькоїдіяльності надержавне підприємство тадопо-магати в процесі «розподілу прибутків між своїми»;
• приватизація майна політичних і громадських організацій (будівлі, транспортні засоби);
• підготовка фінансових інститутів - створення комерційних і дер-жавних банків із фондів підприємств та державних інституцій. Валю-та стала посилено перекачуватися за кордон, де створювалися «фа-садні фірми», що засновувалися на капіталі власної країни, але дія-ли під вивіскою зарубіжних фірм.
^ У цьому теж нового нічого не було. Саме в такий спосіб йшло формування периферійного капіталу в Латинській Америці: спершу виняткова роль тут належала державній адміністрації, яка зменшувала витрати на ділові операції і ризик функціонування новостворених фірм; потім насту-пав короткий період вільної конкуренції; а далі швидко відбувався процес створення організованого капіталу із значними елементами в ньому державного.
Перший етап становлення пострадянського бюрокра-тичного корпоративізму пов'язаний з інтенсивним роз-витком торговельного капіталу переважно в сфері міждержавного обміну (в Україні імпорт сировини, мета-
лу, продуктів хімічної промисловості). Особисті зв'язки в колишньому апараті влади заміняли неіснуючі механіз-ми гарантування кредитів і контрактів. І зновутаки — нічо-го нового в цім не було. В процесі форсованого втягу-вання постколоніальних країн в систему ринкових відно-син за умов глобалізації зарубіжні підприємці, як прави-ло, зверталися до послуг замкнутих локальних статусних груп, які гарантували право власності та надійність кон-трактів. З часом межі таких статусних груп розмивалися, але тоді вже наставав час створення інших (економічно-правових) механізмів.
Другий етап супроводжувався інтенсивним викорис-танням номенклатурним капіталом інститутів приховано-го фінансування, «ренти влади» для отримання інформації, ліцензій і привілейованих умов діяльності. Здавалося б, що це явище має бути тимчасовим, одначе нові форми зв'язку держави з промисловцями інтенсифікувалися. З'я-вилося безліч гібридних форм, які полегшували експан-сію на важкозавойовувані ринки, концентрацію і мобіліза-цію капіталу. Виявилася тенденція до обмеження внутрі-шньої конкуренції, що підвищувало шанси конкуренції з капіталом більш розвинутих країн. І ця технологія не нова — вона теж мала місце в деяких країнах Заходу за часів
виходу з феодалізму.
Третій етап розвитку бюрократичного корпоративізму позначився зростанням рівня організації капіталу — в ба-гатьох країнах пострадянського простору відбулися про-цеси організації і концентрації фінансово-промислових груп. Їх завдання — мобілізація капіталу й успішна конку-ренція з капіталом розвинутих країн. З їх появою доміну-ючою політичною лінією стала боротьба організованого капіталу за вигідну для нього інфраструктуру ринку і ви-нятковий доступ до інститутів, які забезпечують знижен-ня витрат під час ділових операцій. Саме на цьому етапі бюрократичний капітал розділився на групи з протилеж-ними інтересами (тяжіння до Росії чи до Заходу, форму-вання капіталу у сфері виробництва чи компрадорського).
Саме це протиборство неминуче.спричиниться до бо-ротьби за вплив на окремі владні інституції — відбувати-муться подальша політизація бюрократичного корпорати-візму і концентрація його політичного тиску на найвищі рівні влади.

Вектор напруженості

Характерна особливість зазначеного етапу розвитку бюрократичного корпоративізму — нарощування розри-ву між організованим бюрократичним капіталом, з одного боку, і дрібним та середнім капіталом — з другого. Нині, очевидно, має підвищитися політична напруженість навко-ло питань вирівнювання шансів і ризику функціонування, оскільки бюрократичний капітал практично монополізував доступ до інституцій, які знижують витрати і ризики.
До цього питання слід поставитися серйозно — олігар-хія бюрократичного капіталу має вдатися до політики са-мообмеження перед перспективою можливого загост-рення соціально-політичних проблем. Така перспектива пов'язана з небезпекою появи в Україні різновиду перо-ністського популізму, коли дрібний 1 середній капітал ра-зом з профспілками може виступити проти великого бю-рократичного капіталу, пов'язаного із зарубіжним. На полі-тичній сцені вже з'являються гасла вирівнювання шансів (включаючи доступ до кредитів та інвестицій), економіч-ного націоналізму та атак на міжнародні фінансові інсти-туції, Все це, як відомо, характерне для рухів пероністсь-кого типу.
За вказаних обставин необхідна випереджувальна фор-мула, яка підкреслювала б спільність інтересів вітчизня-ного капіталу і людей праці. Вона передбачає раціональ-не самообмеження олігархії і відкриття організованих ринків для недопущення більш радикальних рухів у май-бутньому.
Друге коло питань, які набудуть актуальності: поглиб-лення автономності фінансової сфери; недостатнє вико-ристання коштів державного бюджету для розвитку дер-жавних підприємств (власне відмова від промислової полі-тики); орієнтованість бюрократичного капіталу на швидкі прибутки через невпевненість у завтрашньому дні; пере-важаюче співробітництво бюрократичного капіталу із за-рубіжним капіталом, який є суперником вітчизняному ви-робнику; відмова бюрократичного капіталу від інвестицій у наукоємні підприємства і галузі промисловості, які по-требують тривалого терміну оновлення тощо. Зазначені явища реальні й несуть у собі загрозу для подальшого еко-номічного зростання країни. Саме тому актуальними є окреслення низки проблем, активні дії щодо розробки стратегії та механізму їх розв'я-зання. Йдеться про:
• удосконалення банківського законодавства;
• ліквідацію корупціогенних фірм та акціонерних товариств при дер-жавних міністерствах і підприємствах, які переродилися на структу-ри «використання без відповідальності»;
• перегляд принципів діяльності так званих урядових агентств і фондів (які по суті стали центрами закритих організованих ринків) під кутом зору їх відповідності фінансовим програмам модернізації країни;
• спрямування зовнішньоекономічної політики та потоку кредитів на досягнення цілей національної програми розвитку економіки.
Ці завдання характерні не лише для України — така за-гальна тенденція розвитку ринкових відносин у країнах пострадянського простору. Суть проблеми у тому, на-скільки представники вітчизняних промислово-бюрокра-тичних корпорацій зрозуміють і визнають необхідність «ре-структуризуючої революції», що означала б радикальний розрив з існуючими нині «правилами гри» всієї системи соціальних і державних інститутів.
Але на відміну від інших революцій з притаманним їм «радикалізмом» вона має здійснюватися з допомогою пра-вових механізмів.
Національна специфіка
У цілому ж, процеси формування промислово-бюрок-ратичного корпоративізму в Україні нічим принциповим не відрізняються від тих, з якими зіткнулися й інші країни, що увійшли в етап прискореної лібералізації за умов глобалі-зації господарського життя. Така констатація вимагає від нас сприйняття ринку як історичного явища. Вільна конку-ренція є лише однією з його форм. Різноманітні комбінації конкуренції, кооперації політичних кланів на засадах на-дання взаємних послуг, що випливають із статусних мірку-вань, можливі не тільки біля витоків ринкової економіки. Такі явища притаманні й більш зрілим суспільно-економі-чним організмам з усіма ознаками соціальної держави (Німеччина, Швеція тощо). Специфіка вітчизняного бюрократичного корпоративізму полягає, вочевидь, у накладанні одна на одну більш ранніх форм, що передували ринковій економіці. Особисті зв'язки при цьому виявляються не «зловмисництвом», а вимушеним замінником недосконалої ринкової інфраст-руктури. З часом на них накладаються більш зрілі форми організації капіталу, що зменшує витрати на здійснення ділових операцій.
Отже, комуністичне минуле слід сприймати як спадщину — іншого стартового капіталу (матеріального, технологі-чного, ментального) у нас не було. Саме воно й формує стратегію суперництва з розвинутішими країнами в умо-вах глобалізації господарських зв'язків. Свого часу країни Центральної Європи, які увійшли в орбіту світової торгівлі зерном, вдалися до «повторного кріпосного права», збільшуючи в такий спосіб власні шанси у суперництві з Заходом. Нинішнє повернення до централізації, політи-зації економіки й адміністративно-регульованого доступу до ринкової інфраструктури (кредитів, гарантій) — вияв тієї ж тенденції. Вона характерна практично для всіх постко-муністичних країн — у спадщині комуністичного минулого намагаються віднайти костилі та протези для конкуренції з більш ефективним і краще інституційно оснащеним капі-талом розвинутих країн.
Нині чимало сфер української економіки все ще пере-буває поза впливом законів ринку. Але початок «європеї-зації» вже покладено, і її результати залежатимуть від по-дальшої структуризації політичного життя.

Розділ 4. Європейський вибір

Три Європи

Так багато вже сказано про Європу і ситуацію у світі, але все ще так мало із сказаного насправді є внеском в ос-мислення історії чи сучасності. Надто мало сказано, зок-рема, про те, що нині є найважливішим для кожного — про наше майбутнє.
 На цьому тлі промова Президента Чеської Республіки Вацлава Гавела «Європа як завдання»^, основні положен-ня якої будуть викладені нижче, вигідно відрізняється од-нією характерною рисою — оптимізмом. Цей, так би мо-вити, драматичний оптимізм тим більш цінний, оскільки є результатом пережитого, а не витвором теоретичного конструктивізму. І цей оптимізм надихає, пробуджуючи нас до започаткування якісно нового витка міжнародного діа-логу.
Сам діалог триває вже впродовж декількох років як се-ред політичних діячів, так 1 на рівні наукових експертів, наприклад у Міжнародному товаристві універсалізму, за-початкованому професором Варшавського університету Янушем Кучинським. Такий різновид діалогу, базований на багатопрофільних дослідженнях різних академічних шкіл, має велике практичне значення в період розбудови єди-ної Європи. До таких наукових розробок належить і книга Вацлава Гавела «В напрямку громадянського суспільства».
Для Вацлава Гавела поняття «Європа» має по суті три іпостасі. Перша — суто географічна. Її можна визначити лінією на карті, їдо висить на стіні будь-якої 'початкової школи.
Друга іпостась — Європа як група країн, позбавлених досвіду комуністичного правління, більшість з яких скла-дають сьогодні Європейський Союз. На цій частині Євро-пи впродовж десятиліть на базі громадянського суспіль-ства впроваджувалася демократична політична система. Це — порівняно процвітаючі економічно країни, які крок за кроком здійснили своє входження в єдиний політико-економічний союз.
Безумовно, ця Європа є привабливою для будь-кого, і не дивно, що в багатьох сусідніх державах чуються заклики увійти до клубу цих благополучних націй. Однак, якщо міряти цю Європу вищими мірками, з погляду цивілізаційного, то, очевидно, можна сказати, що ця Європа більш перейнята проблемами перерозподілу асигнувань із Брюсселя чи ек-спортом яловичини хворих корів. Всупереч загальновиз-наному славослів'ю, це, згідно з характеристикою Вацлава Гавела, досить егоцентрична Європа, більш заклопотана сьогомоментними інтересами, ніж розробкою глобальної філософської парадигми.
^ HavelV. EuropeasaTask//DialogueandUniversalism. - 1996. - №5/6. - P.9-18
 Але є також третя іпостась Європи. Ця Європа, за виз-наченням Вацлава Гавела, являє собою спільність долі, історії, соціальних цінностей і культурного життя. Більше того, це є територія, охарактеризована певним сенсом волі — поведінкою у відповідь на виклик часу. Як наслідок — кордони такої Європи часом можуть бути досить пуль-суючими або варіативними: вони не можуть визначатися ні на шкільному атласі, ні обмежуватися списком країн — членів Європейського Союзу навіть з додатком до цього списку тих країн, які можуть вступити до нього будь-коли (наприклад Норвегія, Швейцарія чи Ісландія).
Саме про таку Європу говорити складніше, та й розмо-ви про неї ведуться не так часто. Тим більше — дискусії в цій площині мають бути інтенсифіковані. І то в руслі дис-кусій про Європу як про світ цінностей, європейську ду-ховну ідентичність (навіть — європейську душу), про те, чим була Європа, у що вона вірила і що сповідує тепер, яку роль могла б відіграти в майбутньому.
Вацлав Гавел не претендує на те, щоб дати відповіді на всі запитання. Це, на його думку, мають зробити фунда-ментальні дослідження. Одначе він наголошує на деяких сутнісних рисах, які, безсумнівно, заслуговують нині на посилену увагу.

Сутнісні риси

По-перше, Європа в цій третій іпостасі завжди була і досі є єдиною і неподільною політичною реальністю, ба-гатоликою 1 складноструктурованою. Це не лише резуль-тат її географічних обрисів чи взаємодії народів у їх без-посередній близькості. Більш важливим є те, що впродовж ряду віків спільної історії мешканці Європи, хоч і жили в різноманітних багатонаціональних імперіях, але формува-ли Європу в єдиний духовний ареал, сферу цивілізації, по-в'язану таким розмаїттям політичних уз, що розрив будь-якої з них може, за нових обставин, призвести до тоталь-ної дезінтеграції.
У разі, коли майбутнє європейського порядку не базу-ватиметься на повному усвідомленні цих зв'язків 1 взає-мозалежності, воно, врешті-решт, не принесе успіхів ніко-му. Вацлав Гавел застерігає, що Європа, хоч і не буде роз-ділена надвоє Залізною Завісою, проте може бути розді-
 лена на заможну й стабільну об'єднану Європу, з одного боку, і незаможну, а тому й нестабільну Європу — з друго-го. Від цього зазнає збитків заможна об'єднана Європа.
Як феномен цивілізації Європа нині має безпрецеден-тний шанс: вона може будувати свій порядок на основі угод між усіма зацікавленими суб'єктами на засадах рівності, миролюбності і демократичного співробітництва. Якщо цей шанс, з огляду на корпоративні, індивідуалістичні ко-роткотривалі інтереси, буде втрачено, то Європа може поплатитись за це своєю цілісністю. Невдача відкриє двері тим, хто віддає перевагу конфронтації перед діалогом, хто підкреслено визначає себе супротивником сусіда. Неро-зумно удавати, що таких випадків немає. Було б трагічною помилкою забувати про це, концентруючи увагу на техно-логії капіталів, квот і тарифів.
Вацлав Гавел вважає, що Європейський Союз є безпре-цедентною спробою посувати вперед Європу як цілісний ареал демократії і солідарності. Гавел усвідомлює, що ні Європейський Союз, ні Північно-Атлантичний альянс не можуть відкрити себе для всіх тих, хто хотів би приєднатися до них. Проте він щиро переконаний, що ці інституції (рано чи пізно) мали б недвозначно запевнити Європу як сферу , що спільно володіє корпусом засадних цінностей, у тому, що вони не е закритим клубом, і сформулювати чітку конк-ретну концепцію їх поступового входження в об'єднану Європу відповідно до розкладу з поясненнями логіки цьо-го розкладу. Бо вже минули роки з часу падіння Залізної Завіси, а чіткості в зазначеному питанні немає.

Духовність

Одна із величних європейських традицій (порушена в першій половині XX ст.) — ідея вільної особи як джерела влади. Переосмислюючи уроки страхіть, породжених фа-натичним націоналізмом, Вацлав Гавел зауважує, що час-тина Європи після Другої світової війни знову відкрила для себе цю традицію і піднесла її до рівня фундаментальних. Започаткувавши економічну інтеграцію, ніхто, проте, не ставив питання про пригнічення національної ідентичності, що є одним із визначальних показників людського виміру.
Як це не звучить парадоксально, але європейське об'єднання ніколи не означало обмеження свободи в сенсі експропріації якихось громадянських прав владни-ми структурами. Звільняючи людину від страху перед інши-ми, її було забезпечено простором для самоорганізації як громадянина. Чомуж нині, запитує ВацлавГавел, помітною стала якась втрата сміливості стосовно громадян іншої частини Європи? Де ми знайдемо цю сміливість, щоб по-глянути вище наших сьогоденних клопотів і суто індивіду-алістичних інтересів в ім'я кращого майбутнього для ціло-го континенту?
Для цього, зазначає Гавел, потрібно небагато. Досить нагадати собі гімн Європейського Союзу — Гімн Радості, — який визначає, що життя у повному циклі свободи ви-магає присяги, обітниці тому, хто буде судити нас поділам нашим. Свобода і відповідальність є двома сторонами однієї медалі, а відповідати доведеться не тільки перед якоюсь партією, виборцями чи, зрештою, державою, але перед усім людством, включаючи тих, хто прийде після нас. А тому ми маємо підвищити рівень духовної відпові-дальності — завданням Європи сьогодні є знову відкрити її совість і сенс її відповідальності не лише стосовно своєї власної архітектури, але й стосовно світу в цілому.
Усі ми усвідомлюємо, що над світом нависла загроза виснаження ресурсів, перенаселення, деградації довкіл-ля, а відтак і самої людини. Але що ми робимо, запитує Вацлав Гавел, щоб відвернути ці загрози чи протистояти їм? І відповідає — дуже мало. Ми ховаємось у свою чере-пашку, заспокоюючи себе тим, що все це не наша справа. Так ми забуваємо про вищий суд, про який нам нагадує гімн Європи. Постійно говорячи про Європу, ми водночас цілком забуваємо про основоположну європейську духов-ну традицію — УНІВЕРСАЛІЗМ, заповідь, яку маємо пам'я-тати завжди, шукаючи універсально прийнятні рішення.
Людство входить в еру і багатокультурної і багатопо-лярної цивілізації. Європа не є диригентом глобального оркестру. Але це не означає, що вона відмовилася від своєї ролі і не має чого сказати світу. Постають нові завдання, а з ними й нова сутність самого існування Європи.

Європа як Універсум

Опубліковані виступи Вацлава Гавела набули широкого громадського резонансу в світі. Їм було присвячено й низ ку публікацій у журналі «Dialogue and universalism». Фунда-тор і почесний Президент Міжнародного товариства універ-салізму Януш Кучинський, зокрема, зазначав, що теоре-тичні висновки Вацлава Гавела являють собою яскраву кон-цепцію, яка може послужити основою для ретельного дос-лідження і великомасштабної міжнародної дискусії.
Аналізуючи праці Вацлава Гавела, можна зробити на-голос на невіддільності 1 взаємодоповнюваності таких фун-даментальних принципів:
• ринкова економіка, сформована на базі приватної власності на більшість засобів виробництва, виявляє нині найпотужнішу ефек-тивність у здійсненні ініціативи, забезпеченні свободи і постачанні продуктів для матеріальних потреб;
• як би то не було, але це, безумовно, призводить до експлуатації, жорсткості егоїстичних інтересів, людської незахищеності, сприяє екологічним катастрофам, незалежно відполітичної системи;
• загальне планування пов'язане з бюджетом. Проте в сильніших варіантах воно також пов'язане із державною власністю на частину засобів виробництва і соціального обслуговування, а тому часто потребує державного втручання. Планування є виявом тенденції загальної раціоналізації в самоуправлінні навіть за повної демок-ратії, яка виражається у практичних кроках та найкращих пропозиціях соціалістичної думки. У так званому централізованому плануванні комуністичних систем планування було абсолютизоване і значною мірою доведене до абсурду;
• принцип самоуправління яквиявдухуспільноти (громади), почи-наючи з ранніх християнських общин, в нові часи досить пошире-ний, особливо в соціал-демократичному досвіді і численних фор-махдумки кооперативного руху, підкріпленого часто-густо багатим практичним досвідом;
• принцип парламентськоїдемократіївипливаєтакожізбезпосе-реднього спонтанного розуміння універсалізму;
• принцип суб'єктивації і підвищення ролі свідомості в наш час ви-являє себе фактично як генералізація багатьох попередніх прин-ципів;
• принцип оптимальної раціоналізації і навіть наукової організації суспільного життя, яким свого часу зловживали, дискредитував себе відомим способом. Одначе це не гарантує, що в поточній практиці ми вже абсолютно відмежувалися від будь-якої форми соціальної утопії.
Проблеми, поставлені Вацлавом Гавелом і Міжнарод-ним рухом універсалізму, закликають до дискусії, будять творчу думку, підштовхують до опрацювання практичних проектів. 52

Етапи

Будьмо відвертими: сьогодні для потужної інтеграції в Європу ми ще не маємо досконалої державності і грома-дянського суспільства. Так само й у юриспруденції — межа між правом публічним і приватним протягом усієї історії Російської імперії, в кордонах якої декілька століть розви-валася переважна частина України, була завжди розмита на користь держави.
Нині головний клопіт України полягає в тому, що два процеси — формування держави та самоорганізація гро-мадянського суспільства — відбуваються практично пара-лельно, але не синхронно. Щоб досягти чіткого розмежу-вання функцій держави та громадянського суспільства, му-симо усвідомити, що прийти до цього доведеться через певні етапи. На першому етапі маємо позбутися розми-тості й структурної невизначеності суспільства, забезпе-чити процес його соціальної диференціації — розмаїття укладів і верств. При цьому головний акцент має бути зроблено на забезпеченні рівних прав і можливостей усім секторам економіки — приватному, кооперативному, ко-лективному, корпоративному, державному тощо.
Проте нині в Україні (як і в ряді інших держав посткому-ністичного простору) ми зіткнулися з проблемою кризи демократії. Вона виявляється в тому, що внаслідок глоба-лізації демократія намагається форсовано визначитися і консолідуватися в галузі політичній, відстаючи в соціаль-но-економічній самоорганізації. Наприклад, процес фор-мування комплексу політичних партій та блоків, приско-рений прийняттям нового закону про вибори, зумовив кри-сталізацію політичних партій скоріше на основі групових інтересів, а не відповідно до соціальної стратифікації, яка у своєму розвитку все-ще відстає.
Ця криза демократії породжує ностальгію за авторитар-ним минулим, що іноді виявляється у нетолерантному ставленні до демократичних процедур, у спробах форсо-вано «демократизувати демократію». Такий «демократич-ний» авторитаризм стає загрозою утвердженню правово-го суспільства — «демократія» встановлюється заради са-мої демократії (є безліч прикладів із практики сусідніх нам держав з їх штурмами парламентів або перманентним «пе-ретрушуванням» депутатського корпусу). Поширеність спроб практично в кожній посткомуні-
стичній державі форсовано реалізувати традиційну мо-дель державності відбиває лише об'єктивну структурну слабкість цих держав. Виборча кампанія, з свого боку, по-силює популістську риторику — коли державі нав'язуєть-ся відповідальність за недостатню інтегрованість суспіль-ства, хоча держава об'єктивно сама є лише частиною сус-пільства як соціокультурної спільноти. Знову висуваються вимоги до держави «нагодувати, одягти і обігріти всіх гро-мадян». Лунають заклики до підпорядкування державі всіх економічних, соціальних і культурних інститутів суспіль-ства.
Зазначений напрям політичної думки накладається на найрізноманітніші ідеологічні і партійні поділи, але не-спроможний ні самовизначитися, ні чітко задекларувати-ся. І суть у тому, що ніхто не хоче усвідомити — витоки і нова вісь конфлікту випливають не із здатності чи нездат-ності правлячих кіл розв'язувати соціально-економічні проблеми, а лежить у площині кризи національної держав-ності перед викликом процесу глобалізації, переплітаєть-ся із структурною слабкістю інституту держави, укоріне-ною в самому процесі трансформації від суспільства тра-диційного типу до сучасного, урбанізованого.
Такі складні симптоми ситуації, за якої мова політики лише поверхово зачіпає суть проблеми. Але без її розу-міння не може бути й повного розуміння суті та характеру соціальних процесів в Україні.

Вибір

Тенденція до ідентифікації загальнолюдських ціннос-тей з цінностями ліберальними є нині домінуючою в світовій політичній думці. Це неспростовний факт.
Проте викликає заперечення жорстка альтернатива: або універсальне торжество лібералізму, або не-стабільність і загроза глобальній безпеці. Тобто — треть-ого не дано. Але практика показує, що цілісна культура, глибинні традиції відторгають нав'язування будь-яких цінностей. «Чужий» лібералізм слід «переварити», адап-тувати до цивілізаційної структури. Нав'язати ж його не-можливо. І тут проблема «третього шляху» виходить за рамки української загальнонаціональної ідеології й пере-творюється на завдання пошуку нової ідеології для «Ве-
ликої Європи» як своєрідної культурно-політичної мозаї-ки з перехресною системою точок зіткнення шляхів, ме-ханізмів і темпів розв'язання тієї чи іншої проблеми.
Зокрема, це стосується й такого обстоюваного Соціал-демократичною партією України (об'єднаною) і зафіксо-ваного в Конституції України засадного положення, як соці-альна держава. Саме в ньому закладено такі принципи де-мократії, як утвердження не лише юридичної, політичної, але й соціальної рівності усіх громадян. Нині такі форми демократії особливо важливі, як з огляду на історико-куль-турні підстави і традиції української громади, так і з огляду на забезпечення стабільності в утвердженні української державності, подальшого розвитку економіко-правових підстав. Проте утвердження соціальної держави не мож-на забезпечити лише встановленням відповідного дер-жавно-правового режиму. Потрібен час і терпіння в пос-тійному нарощуванні політичної культури, розвитку нави-чок більшості громадян усвідомлювати свої інтереси, здат-ності обстоювати їх законним шляхом, утверджувати су-часні цивілізовані правові механізми, підвищувати культу-ру діалогу, утверджувати психологічну єдність соціальних груп у досягненні визначених цілей.
Судячи з усього, нині громадяни України увійшли у пер-ший етап адаптації до нових соціально-економічних і полі-тичних реалій. Поки що лише для меншості ця адаптація є досить органічною. Для більшості вона є скоріше формою пристосування до нових умов життя, внутрішнього сприй-няття їх як об'єктивної реалії навіть за умови зниження планки своїх життєвих претензій.
Для масової свідомості характерним є не стільки праг-нення до радикальних змін, скільки прагнення до упоряд-кування нинішньої соціально-економічної ситуації, причо-му такими методами, які б не вимагали нової адаптації до неї. Побіжно зауважимо, що зазначені суспільні настрої засвідчують водночас і конструктивність соціал-демокра-тичної платформи, яка усвідомлює джерела нехай віднос-ної, але все ж політичної стабільності нашого суспільства, а також те, що ідея «мобілізаційного прориву» в сучасній Україні, очевидно, не матиме підтримки більшості насе-лення.
Об'єднана соціал-демократія усвідомлює, що за роки незалежності відбулися вагомі зміни й у характері взає-мовідносин суспільства і влади. Короткий період суспільної ейфорії «революції сподівань» початку 90-х років ми-нув.
Зокрема, об'єднана соціал-демократія стурбована по-глибленням соціального протистояння між «просунутою» меншістю і постійно деградуючою рештою населення краї-ни. Навіть коли це й не призведе до серйозних катаклізмів, то залишає мало надії на досягнення громадського кон-сенсусу, суспільної консолідації, а отже, й на формування внутрішніх джерел саморозвитку і соціального прогресу.
Одначе, ми не песимісти. Альтернативи інтеграції у світовий простір нині бути не може. Суспільно-політичне життя глобалізується, і кожна з країн має свій шанс на успіх. Необхідно лиш усвідомити витоки своєї сили і енергії, по-в'язати їх з фазою цивілізаційного злету. Останній може відбутися лише з урахуванням і дозованим використанням глобальних ринкових сил, які не відторгаються цивілізацій-ним фактором.
І саме нині, переосмислюючи пройдений шлях, аналі-зуючи масштаби трансформацій і невипадкових зривів, є реальний шанс докорінно змінити хід подій на краще.

Висновки

Інтегруватися у світову співдружність народів, де-сьогодні успішно функціонують демократії, — зав-дання для України нелегке. Про це нам нагадує тися-чолітній досвід історії, де пролягли смуги творчої са-моорганізації й руїни. Зрозуміла річ, ми маємо кар-динально змінити весь уклад життя і праці, звичні стереотипи менталітету. Це вимагає мужності і полі-тичної волі до прийняття часто непопулярних рішень. Але рівною мірою це вимагає й легітимації урядових дій з боку широкої громадськості, яка й повинна, врешті-решт, втілювати замисли реформаторів у по-всякденне життя,
Вселяє оптимізм те, що уже сьомий рік Україна стверджує свою незалежність, знаходить розуміння своїх проблем на міжнародній арені. На вже згаду-ваному семінарі в Гарвардському університеті Строб Телботт наголошував: «Одначе, в результаті того, що Україна вже здійснила, а, вірніше, чого ще не здійснила в межах своїх кордонів, залишаються не-реалізованими два моменти, які насправді мають най-важливіше значення для збереження життєздатності держави на подальшу перспективу: вона не дала своїм громадянам, які недавно осягли свободу, пер-спективи економічного благополуччя; і ще не досяг-ла інтеграції із зовнішнім світом. Відсутність прогре-су по цих двох пунктах ставить під загрозу безпеку самої України. Адже Україна не просто молода дер-жава — в певному розумінні це ще й досить ламка, тендітна держава. Найголовнішою причиною такої тендітності нині є економіка України, яка поки що не може створювати той рівень добробуту, який в
 інших посткомуністичних країнах уже сприймаєть-ся як належний і який приваблює, а не відторгає іно-земних інвесторів».
Для забезпечення необоротності становлення ук-раїнської державності й подальшого нарощування темпів трансформації суспільства, його подальшого реформування на засадах ринкової економіки та де-мократичних цінностей, на нашу думку, слід було б вжити низку рішучих, виважених і послідовних за-ходів як у внутрішній, так і в зовнішній політиці.
1. Закріпити й поглибити трансформацію політич-ної системи. Прийняття Конституції докорінно змінило процес державотворення, створило не-обхідні правові основи для ефективного управління країною на основі чіткої диференціації функцій кож-ної з гілок влади. Окреслення компетенції Верховної Ради винятково законодавчою діяльністю сприятиме, з одного боку, суттєвому поліпшенню останньої, а з другого — дасть змогу виконавчій владі зосередити-ся на виробленні та реалізації політичних рішень, за-безпеченні їхньої ефективності.
2. Отримавши широкі правові повноваження, ви-конавча влада повинна подбати про механізм вико-нання своїх функцій та створення необхідних засобів забезпечення власної діяльності. За роки незалеж-ності неодноразово змінювався склад Уряду, було прийнято кілька програм «радикального оновлення» економіки й усіх сфер суспільного життя, однак відчутних позитивних зрушень не відбулося. Тому це ще більше актуалізує завдання мобілізації наявних засобів впливу держави на створення умов швидко-го розвитку всіх сфер суспільного життя. Для цього слід здійснити комплекс заходів, які б включали: оп-тимізацію структури управління на усіх рівнях вико-навчої влади, починаючи з мережі міністерств, відомств; розумне розмежування повноважень, прав і відповідальності у всій виконавчій вертикалі; нала-годження чіткої системи відповідальності керівників усіх рангів за доручену справу; скорочення нераціо-нальних витрат, пов'язаних із функціонуванням
органів влади та органів, що забезпечують їхню діяльність; інші назрілі перетворення.
3. Спираючись на сильну владу і свідому підтрим-ку широких народних мас, треба рішуче здійснюва-ти ефективні дії щодо налагодження економічного життя. Створити такі механізми функціонування еко-номіки та виробити такі правові гарантії, які б уне-можливлювали існування «тіньової» економіки. Не-обхідно покласти край розкраданню та розтриньку-ванню національних багатств, захистити права вітчиз-няних виробників, максимально збалансувати бюд-жет, забезпечивши стабільні надходження в нього за рахунок реструктуризації економіки та запровад-ження ефективної системи оподаткування, налагоди-ти фінансовий контроль за діяльністю суб'єктів еко-номіки. Особливу увагу слід приділити вдосконален-ню податкової політики в регіонах, чітко визначити стандарти відрахувань до регіональних бюджетів, підвищити інформованість населення про розподіл державних надходжень між регіонами.
4. Потребує негайного розв'язання давно назріла проблема подальшого впровадження реального дек-ларування доходів населення. Цей захід завдасть відчутного удару по більшості негативних соціальних явищ (різного роду зловживаннях, корупції, шахрай-ству, кримінальній економічній діяльності тощо) і водночас дасть можливість одержати реальну карти-ну стану різних категорій населення, їхньої соціаль-ної стратифікації, структури його потреб. А це в свою чергу дасть змогу раціоналізувати соціальний захист, оптимізувати його масштаби й спрямованість, а отже, закласти основи суспільної злагоди на базі зро-стаючого добробуту.
5. Особливу увагу потрібно звернути на розв'язан-ня соціальних та гуманітарних проблем. Без ефектив-ного розвитку науки, медицини, культури, освіти сус-пільство приречене на деградацію. Завдання полягає у визначенні в кожному з напрямів гуманітарної сфе-ри як мінімум трьох ключових проблем та їх першо-черговому розв'язанні. Перша. На основі кращих надбань у кожній з цих галузей побудувати цілісну національну систему (освіти, культури, науки, охо-рони здоров'я тощо). Друга. Раціонально адаптувати кожну з галузей до нової якості соціально-економі-чних відносин, тобто до ринкової економіки, зберіг-іпи, а то й підвищивши рівень задоволення потреб широких верств населення. Третя. Оптимізувати зв'язки гуманітарних сфер країни з європейським та світовим гуманітарним полем, що є обов'язковою умовою власного динамічного розвитку українсько-го суспільства. Необхідно розумно синтезувати кращі надбання нашого народу з позитивним досві-дом світової цивілізації,
6. Врешті-решт, у країні повинні бути створені найсприятливіші умови для самопізнання, самороз-витку і самореалізації кожного громадянина. В цьо-му й полягає завдання суспільного прогресу.