Вступ
Книга ця не претендує на істину в останній інстанції.
Можливо, автори в чомусь і помиляються.
Але досліднику не годиться боятися ймовірної помилки, як чесному воякові
- випадково-го поранення. Та й взагалі, будь-яку наукову думку не варто
висловлювати, якщо допускати, що її не можна заперечувати. Процес
мислення завжди діалогічний, а претензія на монологічне менторство
- вірний показник деградації.
Головна тема дослідження - Україна, її проблеми і клопоти, а ключові
з них — самоусвідомлення власної сутності, пошук свого місця у світі, уміння
відчути і осягти виклик часу. Ця тема, як на нашу думку, повинна бути політичне
нейтральною, бо вимагає аналізу набагато глибших сфер людського буття,
ніж політика з її чварами та придвірним інтриганством. Автори намагалися
неупереджено підійти й до означення ролі різних політичних течій— більшовизму,
націоналізму, консерватизму, лібе-ралізму тощо, оскільки всі
вони є нині представ-лені в політичній палітрі українського
соціуму, відбивають світоглядні засади тих чи інших верств населення, з
яких і складається український народ.
В цілому автори намагаються дотримуватися історіософського напрямку
дослідження, бо саме цього, очевидно, бракує сучаснику: тільки відчуваючи
глибинне підґрунтя історії, тільки осягнувши висоту життєвих
потреб грядущого третього тисячоліття можна дійти критеріїв в оцінці швидко-плинного
перебігу дня нинішнього. Нехтуючи при-мітивно-архаїчним замилуванням минулого,
ми переконані, що лише знання цілісної історії дасть нам можливість подолати
її сліпу інерцію, вирватись із неї і вдатись до конструктивної діяльності,
самоорганізації суспільного процесу, замість бор-сатись в хаосі поточних
подій.
Отже, книга ця не є історичною в традиційному розумінні цього слова.
Скоріше за все вона стала результатом пошуків історіософського підходу
до розуміння проблеми національного самовизначення українського народу
й утворення незалежної України.
У той час як для історика першоджерелом слугують здебільшого документи,
аналізуючи які він прагне дати відповідь на питання про життєдіяльність
людини в минулому, для історіософа першоджере-лом є публікації істориків
як різновид особливої форми суспільної думки. Історіософ, як і історик,
також думає про минуле, але не дублює при цьому роботу історика,
оскільки минуле для нього уявляється не рядом подій, що відбивають логіку
суспільного процесу, а системою пізнаних об'єктів, що вимагають філософського
узагальнення на рівні мислення другого порядку. Іншими словами — історіософ
цікавиться подіями не самими по собі, а як явищами, вже відомими історикові.
Цінність історії саме в тому і полягає, що завдяки їй ми дізнаємося, що
людина зробила, а тим самим - що вона собою являє і на що здатна у майбутньому
\
Самопізнання людини є одночасно і самопізнанням нації як етносоціальної
спільноти, що є інтег-ративним фактором цільових настанов у діяльності
і психології людини. Життєдіяльність людини в процесі суспільного
самоусвідомлення і само-розвитку (матеріального і духовного) є одночасно
і становленням самої людини, її здатності до суспільне значимого вчинку
на базі накопиченого віками куль-турного потенціалу, системи соціонормативних
цінностей. Функція культури полягає в гармонійному
поєднанні індивідуального і суспільного. Здебільшого це - "виховання і
формування певних історичних типів особистості і соціонормативна
дія на різноманітні соціальні групи, координація їх діяльності для досягнення
суспільне значущих цілей"
В контексті поточного моменту - п'ятої річниці проголошення незалежності
України — актуальною залишається проблема української загаль-нонаціональної
ідеї, яка має бути співзвучною проблемам сьогодення, віддзеркалювати собою
на-сущні питання буття, обумовлені, звісна річ, історичною долею України,
менталітетом її народу, його психологією і характером, інтелектуальним
потенціалом. Засадничою в національній ідеї завжди є
думка самовідтворення і самореалізації, розуміння того, що грядущі реформи
(як еволюційні, так і революційні) допустимі лише в певних межах, переступивши
які ми матимемо суспільний розкол, ентропію, хаос і самознищення даного
народу як самостійного суб'єкту історичного процесу.
Мова не йде про яку б то не було ідеалізацію українського народу —
громадян України усіх національностей. Навпаки!
Йдеться про необхідність адекватного сприйняття дійсності,
про самокритичність власної оцінки. Багато з того, що колись у нас викликало
замилування — незлостивість українського народу, його терплячість
і витри-валість, досить-таки прохолодне ставлення до будь-якої влади
(ба, навіть анархізм, махновщина) — в умовах розпаду владних структур СРСР
поверну-лося проти самої України. І тому проблема проблем української загальнонаціональної
ідеї — з'ясувати ступінь самоорганізації українського народу, його здатність
самостійно творити державу на рівні вимог сучасної доби.
Звісна річ, книга не може дати відповідь на всі поставлені нинішньою
добою запитання. Але вона намагається ввести дискусію в наукові рамки,
що, на нашу думку, особливо важливо за умов сучасного світоглядного розброду
і буяння дослідницького дилетантизму, а то й словоблудства, коли стає моторошно
за долю України і розумінння загальнонаціональної ідеї. її
знову і знову беруться вишукувати або в мороці древніх міфів і прадавніх
переказів, або в доктринах соціальних утопій, ігно-руючи той конкретний
людський фактор, із котрого власне і складається Україна, який і визначає
рівень її соціальної еволюції.
У своєму виступі на сесії Верховної Ради України 2 квітня 1996 року
Президент України Л.Д.Кучма наголосив: "Насамперед вважаю за необхідне
за-значити: якими б фарбами не малювали картину сьогоденної України, реальністю
є те, що ми ствер-джуємося як держава і реформуємося як суспільство. Україна
пройшла точку історичного повороту й повер-нення назад вже не буде. Проте
небезпека спроб до цього не виключена, більше того — вона реальна з урахуванням
наявних внутрішніх і зовнішніх чин-ників" ^
Проблема національного самовизначення залишається актуальною
не лише для України, а й для інших новостворених держав пострадянського
простору, про що свідчить не тільки політична практика в них, але
й розлогі трактати різних авторів. В цьому аспекті, зокрема, привертають
увагу тези "Чи відродиться Союз? Майбутнє пострадянського про-стору", підготовлені
Радою із зовнішньої та оборон-ної політики Росії, а також ряд інших матеріалів,
які були опубліковані в російській пресі ^ В них мова йде про проблему
самоідентифікації Росії, яка, на думку авторів тез, містить у собі два
взаємоперепле-тені запитання: "Чи відродиться Союз?" і "Що є Росія?".
Відповіді на ці запитання, на думку їх авторів, покликані сприяти
"кращому розумінню росіянами своїх інтересів і можливостей
своєї країни".
Постановка проблеми в такому ключі важлива й для України, а тому автори
пропонованої читачу книги і намагалися представити свою версію висвітлення
ряду актуальних питань, вдаючись, зрозуміла річ, до власного
жанру — свого роду історіософських ессе з критики історичного досвіду українського
народу.
Що ж до тез російських аналітиків, то в їх доповіді привертає до себе
увагу ряд положень. Зокрема це стосується того, що процес розпаду СРСР
не став закінченим актом, а лише ініціював тривалий — на декілька десятиліть
- процес будівництва нових неза-лежних держав. Цей процес неминуче буде
харак-теризуватися значною нестабільністю: "Деякі дер-жави можуть виявитись
нежиттєздатними і розпадуть-ся, створять нові формування. Нестабільність
дове-деться регулювати - бажано політичними методами".
В зазначеній ситуації, прогнозують автори тез, "основні промислове
розвинуті країни Європи і Азії, а також США заінтересовані в тому, щоб
євразійський простір контролювався державою, здатною підтримувати
стабільність на пострадянському просторі і проводити в співробітництві
з ними впливову як європейську, так і азіатську політику". Отже, прогнозується
можливість повторити "не унікальний для Росії прецедент "збирання" держави,
що розпалася". Тим більше, що цьому могли 6 сприяти тенденції, які вже
заявили про себе протягом останніх років.
До них в тезах відносять: усвідомлення наро-дами республік колишнього
СРСР того, що різке падіння їх життєвого рівня викликане розривом традиційних
господарських зв'язків і скороченням ринків; збереження елементів імперської
свідомості у значної частини російських еліт, а
також психологічної травми "втрати держави" в широких верствах населення;
наявність російської або орієнтованої на російську мову і культуру діаспори;
збереження елементів колишньої союзної інфраст-руктури, включаючи
й російську мову; етнічна і культурно-історична (саме так визначають автори
тез!) єдність Росії, Білорусі і України. І, нарешті, "до об'єднання може
підштовхнути і загроза розпаду або реальний розпад деяких нових держав
(Україна, Ка-захстан, Грузія; ланцюжок розпадів середньо-азіатських держав,
майже неминучий з виводом російських військ із Таджикистану), а також проб-лема
"неприродних кордонів" і "спірних територій", яка може бути вирішена або
через довге збереження status quo, або через возз'єднання".
Автори тез особливо наголошують на тому, що "багато проблем, які виникли
в процесі розпаду СРСР і які практично неможливо вирішити в умовах дезорганізації
пострадянського простору, зникають проте або вирішуються значно
легше при відтворенні Союзу. Наприклад, знімаються проблеми Криму, Придністров'я,
Східної України, Чорно-морського флоту тощо. Значно (на порядок) легше
вирішуються при умові відтворення Союзу проблеми Чечні для Росії, Абхазії
для Грузії, Нагірного Кара-баху для Вірменії і Азербайджану тощо.
Але, можливо, головне - вирішуються всі проблеми з кордонами".
В обставинах, що склалися, на думку авторів тез, Росія повинна усвідомити,
що відтворення СРСР є не лише утопією, але й утопією вкрай реакційною.
Але, тим не менше, розумної альтернативи інтеграції знач-ної частини пострадянського
простору не існує. Звідси висновок: довгострокова стратегія Росії поля-гає
в досягненні конфедерації ряду колишніх республік, переходу
до "справді вільного феде-ративного майбутнього устрою, який може виникнути
через 10-15 років". А з тими, хто не піде цим шляхом, - буде створена на
двосторонній основі в рамках СНД модель "круглого столу" на зразок Британської
Співдружності Націй.
Україна в цьому сценарії займає особливе місце. Хоч вірогідність входження
в федеративні зв'язки, на думку авторів тез, й не висока, і в найближчій
п'ятирічці скоріше за все малоймовірна, але в першій п'ятирічці третього
тисячоліття вповні до-пустима. Головне для Росії — вибудувати систему лідерства
і механізм її забезпечення. Найбільш радикальні з авторів тез
дотримуються того переко-нання, що "в остаточному рахунку, хоча розпад
України — не кращий, небажаний для нас варіант, ми повинні розуміти, що
можливо коли-небудь дове-деться вести прямий діалог з Західною Україною
і втрачаючим сьогодні надію на всеукраїнську владу Рухом..." ^
Російські завдання сформульовані, і до них слід поставитись як до данності,
що відповідає інтересам Росії в тій традиції мислення, що сформувалась
століттями. Росія є такою, якою вона є, і іншою вона, судячи з усього,
в ближчому майбутньому не буде.
Звідси закономірно постає питання: наскільки ефективною виявиться третя
спроба українців са-моутвердитися, самоорганізуватися в національній державності,
покінчивши з імперським минулим? Проблема ця не надумана - адже, як зазначав
Л.Д.Кучма, "дехто, твердячи про своє служіння дер-жаві, водночас готовий
відмовитися від неї і нерідко шукає, кому здатися?" ^
Відтак у даному дослідженні значна увага приділяється
й більш вузькій, але достатньо важливій проблемі: нагальній необхідності
подолання і українцями, і росіянами синдрому імперського мислення,
психології "старшого та молодшого брата. Обидва народи мають визначити
подальший напрям суспільних змін. Конкретніше це завдання можна сформулювати
так: подолати інерцію внутрікризового ритму соціального поступу
(реформи - контрреформи - руїна - відродження "модер-нізованого" імперського
комплексу) і перейти до прогресивно-поступального типу соціальної динаміки
суверенних і незалежних держав у широкому ком-плексі глобальних і регіональних
інтеграційних процесів.
І українцям, і росіянам дісталася нелегка імперська
спадщина.
Обидва народи виробили певний суспільний ідеал.
Який саме? Є ідеал віча, козацького кола, а є ідеал європейської демократії,
громадянського суспільства і правової держави. Де ми? Хочеться лібералізації,
а ми все ще перебуваємо у циклічній архаїці. Хочеться національної державності,
але і Україну, і Росію підточує локальний сепаратизм. Хочеться модернізації,
різноманітності й структурова-ності, а насправді - бюрократична зашкарублість
і потяг до зрівнялівки.
Досвід суспільної струкурованості, якого Україна набувала через контакти
з Угорщиною і Польщею в часи середньовіччя (враховуючи й досвід греко-католицької
структури), протягом останніх двох століть був практично знівельований
структурою Російської імперії та СРСР. Нині і Україна, і Росія мають суспільства
патерналістського типу з виразною домінантою колективістської соціо-нормативної
куль-тури, але із значним дефіцитом правосвідомості і громадянської відповідальності.
"На всіх рівнях, — зазначає російський історіософ О.Ахієзер, - ми бачимо
одне і те ж: в кожному прийнятому рішенні закладено міну, яка змушує тих,
хто ухвалив це рішення, змінювати його. Важко назвати будь-яке серйозне
рішення державних органів, яке одразу ж після його ухвали не було б частково
дезавуйоване, а частково змінене на тому ж рівні влади, або ж на наступному.
Ми бачимо хаотичні спроби повернути ухвалене рішення в протилежний бік,
і це справляє враження безконечного процесу... Наше суспільство не доросло
до ухвали продуманих, послідовних, широкомасштабних рішень" ^
Йдеться мова не про критику народу і його історичного досвіду з платформи
якоїсь доктриналь-ної ідеї чи академічної "башти із слонової кістки", як
і не про підтримку дуже поширеної нині тези, що "народ ні в чому не винен"
(саме поняття "вини" ще потребує уточнення). Йдеться про самокритику, яка
лише й спроможна стати надійною опорою і українського, і російського
народів у їх самостанов-ленні.
Яким шляхом піде далі історія —достеменно перед-бачити неможливо, як
неможливо вивести і закон подальшого суспільного розвитку. Дослідник може
дати лише свою версію прогнозу-застереження. Без-умовним у цій ситуації
є лише те, що вихід із руїни неможливий без урахування впливу реального
суб'єкта на соціальні зміни, без урахування його психології та моральних
цінностей. Коли людина має свободу вибору, вона здатна в чомусь змінити
свою долю, вибравши з ряду можливостей якусь одну.
Проблема розпаду СРСР і вибору народами колишньої імперської системи
шляхів національного самовизначення привертає увагу дослідників різних
галузей знань. В цьому контексті і аналіз українсько-російських взаємин
попри всю делікатність національної проблематики взагалі, а
надто проб-леми "вини" за колоніальне гноблення іншого народу набуває особливої
актуальності.
Щоб не зводити проблему до тези, по-перше, про "одвічних ворогів" України,
чим часто грішили дослідники, і, по-друге, - до "віковічної дружби старшого
і молодшого брата", слід методологічно обгрунтувати її постановку, зокрема,
питання про те, в якому контексті можна вжити терміни "нації гноблячі"
і "нації пригноблені". Адже є небезпека скотитися до тверджень про одвічно
"прогресивні" й "реакційні" нації.
Впродовж тривалого часу наше суспільствознав-ство пояснювало
експансіоністську імперську політику лише функціями правлячих експлуата-торських
класів на противагу широким народним масам, яких постійно наділяли лише
демократичними, прогресивними рисами. У цьому була частка правди, але ще
не вся правда.
Упродовж століть, відзначав літературознавець І.Дзюба, геополітична
ситуація в Європі ніколи не була сприятливою для державного самовизначення
України. Великі західноєвропейські держави вва-жали Російську імперію гарантом
стабільності на Сході, виходячи як із своїх династичних класових
інтересів (запорука збереження монархії в Європі), так і з економічних
(стабільне джерело сировини і ринок збуту), та воєнних (опорна ланка Священного
Союзу) ^
Ліберальна громадськість Росії і сама не була позбавлена імперського
мислення, хоча в певні періоди й висловлювала симпатії та розуміння проб-лем
самовизначення України. Однак, якби ми почали всі негативні щодо України
задуми, вчинки й ідеологічні настанови приписувати лише правлячим колам
Росії, Австро-Угорщини чи Польщі, то тим самим ми б обійшли той факт, що
всі вони при цьому поділялися й підтримувалися досить широкими вер-ствами
населення. Це давало підставу й В.Леніну вважати, що великороси в Росії
є нацією гноблячою-, тобто не зводити питання до правлячих кіл, а засто-сувати
цю характеристику до народу в цілому. Той чи інший народ може зняти з себе
тавро гнобителя лише в тому разі, коли в його лоні з'являється політична
партія чи демократичний рух, який у своїй програмі заявить, що він засуджує
великодержавний шовінізм і змагатиметься на ділі за право кожного поневоленого
народу на самовизна-чення аж до відокремлення. Більше того, доведе це практикою
політичної боротьби. Іншого шляху немає.
Однак існує й інша проблема. Кожен народ гідний такої свободи, яку
він сам собі завоює, йдучи до неї через поразки й перемоги. Завдання
інтелігенції якраз і полягає в пошуку духовного виправдання шляху до свободи
і людської гідності. Звісно, тут не йдеться про фатальний збіг обставин
якому не може зарадити ні окрема людина, ні вся "правляча еліта", ні, тим
більше, "еліта духовна". Так і Україна - матиме практично те, на що у неї
стане сил. їй потрібно лише звільнитися від запаморочливого стану
неусвідомленості свого місця, коли ми "ні там, ні тут", позбавитися роздвоєності,
як то кажуть французи, "між собакою і вовком", від уявлення про себе як
про вічний гібрид, вічну проміжну стадію, вічне пограниччя.
Ніщо так не свідчить про потенційні можливості народу кожної епохи
його історії, як стан зв'язків між громадянами і представниками влади.
Спо-лучною ланкою, як це
характерно для слов'янської цивілізації, здавна була інтелігенція, яка
забезпечувала власну професіональну функцію — формування громадської думки,
гарантування на-лежного рівня політичної культури. Історичний досвід України
свідчить, що коли протягом ряду генерацій відчувається нестача інтелектуалів,
які задають тон розумовій інтенсивності відповідно до насущних вимог, серед
широких мас знижується цікавість, їх інтелектуальні запити падають нижче
від рівня, потрібного викликом часу. Такого історія не проба-чає.
За умов різкого соціального розшарування, яке переходить у стадію розколу,
роль інтелігенції набу-ває особливого значення як своєрідного моста між
розколотими частинами суспільства, як переклада-ча і комунікатора між ними
- між тими, хто тяжіє до стереотипів масової свідомості, і тими, хто тягнеться
до вищих надбань індустріальної ліберальної
цивілізації. Та частина інтелігенції, яка вдається до утилітарної діяльності
в напрямі створення загальнонаціональної ідеології, ідеалу суспільного
консенсусу — може виявитися здатною до вирішення посередницьких завдань,
забезпечу-ючи тим самим інтеграцію суспільства.
Природно, є небезпека того, що потяг до створення утилітарної моделі
загальнонаціонального консенсу-су може викликати реакцію несприйняття посе-редницьких
функцій прагматичне настроєної інтелігенції з боку тієї частини населення,
яке відсторонюється від плюралізму і діалогу, претендує на монопольне і
єдиноправильне трактування людського буття. Але іншого шляху немає
— суспільний консенсус має бути забезпеченим.
В умовах посттоталітарної дійсності,
коли процес суспільного структурування лише розпочався, коли влада часто-густо
демонструє повну відсутність влади, коли багато хто не слухає і, тим більше,
не розуміє, коли націонал-радикали не хочуть раху-ватися з дійсністю в
ім'я романтично-патріотичного образу України, коли ліберальні радикали
готові будь-що утвердити "імпортну" модель економіки не зважаючи на потенційні
можливості культурного генофонду - в цих умовах не завадить спинитися,
оглянутися і поміркувати. Показна суєтність, коли безупинно й пристрасно
уже протягом тривалого часу повторюються з десяток "незаперечних істин",
позбавляє можливості збагнути, що ж з нами відбувається.
Національна ідея України (здається, всі на цьому сходяться) полягає
в будівництві вільного і процвітаючого суспільства, сильної держави з повнок-ровним
суспільством не в імперіалістичному чи мілітарному розумінні. І національний
рух на цьому шляху - це форма, яка зрештою через усі перипетії буття (часто
й трагічні) має привести до народження громадянського суспільства в його
європейському розумінні. І тут треба бути гідним
високої трагедійності людського життя (в
його історіософському розумінні). Бо бути Людиною -це саме обрати шлях
максимальної напруженості сил і таланту, гідного ставлення до свого історичного
минулого, яким би трагічним воно не було, і такої ж поваги до минулого
інших народів, в тому числі й російського. Україну і Росію розділяє спільна
історія, але ж вона і поєднує.
В цьому плані варто прислухатися до слів великого гуманіста XX ст.
М.Мамардашвілі, який, відстоюючи ідею незалежності Грузії, наполягав водночас
на необхідності конструктивного союзу
і співробітництва між народами колишнього СРСР. "Адже у всякій боротьбі,
- наголошував він, -потрібні союзники. А природний союзник націо-нальних
рухів, звичайно, — російські демократи, тим більше, що багато залежить
саме від них. Зуміє російський народ вирішити свої власні проблеми — це
і стане долею інших народів" ^.
В умовах глибокої суспільної кризи, яку ми нині переживаємо, автори
утримуються від того, щоб звалювати всі біди на марксизм і соціалізм чи
російську історію і тим самим вигородити себе, мов-ляв, це не наша ідея
і не наш національний грунт. Перехворівши мітинговими баталіями, слід вже
пос-тавити ці проблеми на серйозний науковий грунт і розглянути їх у взаємодії
і взаємозв'язку. Та й взагалі, визвольна ідея не може зводитися до пафосу
самозахисту і самообілення. Скоріше навпаки - її безумовною і органічною
ознакою має бути критичне самодослідження.
Свідчення історіософа завжди є лише суспільним свідченням часу, оскільки
він перебуває у своєрідній точці перетину суспільних явищ і тенденцій.
І його •завдання полягає в тому, щоб винести із своїх вражень правду
про свій стан, який свідчить і про стан усього суспільства.
Автори книги щиро вдячні академікам І.Курасу, О.Пріцаку, В.Смолію,
професорам О.Ахієзеру, О.Реєнту, Н.Яковенко, М.Чурилову, кандидатам
наук М.Міщенку та П.Ситнику за їх науковий доробок, який був широко використаний
в написанні даної дослідницької розвідки.